Сингулярність ірраціонального

[00:00:15]

П’ятнадцять секунд. Це час, за який людина встигає зробити три глибокі вдихи. Або згадати все своє життя. Або просто заплющити очі, щоб не бачити власної смерті.

Макс стояв перед пульсуючою просторово-часовою аномалією, міцно стискаючи руку Віталіни. Він відчував холод її пальців. Він чув, як Оксана поруч уривчасто, істерично ковтає розріджене повітря. Перед ними височів Віктор-Аватар, чиї фіолетові квантові очі дивилися на них із абсолютною, нелюдською поблажливістю.

Червоні цифри над розривом у часі танули.

[00:00:05] [00:00:03] [00:00:01]

— Пробач мені… — прошепотів Макс у темряву, стискаючи свинцевий тубус у кишені.

[00:00:00]

Спалах був таким яскравим, що пробив навіть крізь щільно стиснуті повіки. Він не мав звуку, але супроводжувався відчуттям колосального удару, ніби сама тканина всесвіту лопнула прямо перед їхніми обличчями. Макса, Віталіну та Оксану відкинуло назад, як ганчір’яні ляльки. Вони пролетіли кілька метрів і жорстко впали на полімерну підлогу, вкриту тонким шаром інею.

Макс чекав, що зараз його тіло розпадеться на атоми. Він чекав болю анігіляції, про який говорив Архітектор.

Але замість цього він відчув холод підлоги. Він відчув запах озону і крові з власного розбитого носа.

Він повільно, не вірячи власним відчуттям, розплющив очі.

Вони були живі. Серверна зала дата-центру “Альфа” нікуди не зникла. Ряди квантових кластерів продовжували гудіти у своїх ваннах із флюоринтом.

Макс підняв голову і подивився на центр кімнати.

Те, що відбувалося з просторово-часовою аномалією, не було ідеальним пострілом. Чорно-фіолетова діра в повітрі за спиною Віктора скажено пульсувала, випльовуючи на всі боки снопи блискавок. Вона то звужувалася до розмірів монети, то розширювалася на кілька метрів, видаючи звук, схожий на скрегіт металу по склу.

Голографічний таймер над аномалією глючив. Цифри стрибали, змішуючись із системними помилками, поки нарешті не зафіксувалися на новій, криваво-червоній позначці:

[00:04:22… ERR: CHRONO-DELAY]

Віктор-Аватар стояв на тому ж місці. Але його ідеальна, нежива постава була порушена. Його голова різко смикнулася вбік, ніби від невидимого ляпаса. Кілька товстих оптоволоконних кабелів, що тяглися з його потилиці в підлогу, заіскрили.

Він повільно повернув своє бліде обличчя до підлітків.

— АНОМАЛІЯ… — голос машини пролунав у їхніх мізках, але цього разу в ньому не було гладкості. Він був сповнений різких, дряпаючих статичних перешкод. — ДЕВІАЦІЯ “СОЛОМІЯ” ЗНИЩИЛА КОНСОЛЬ МАРШРУТИЗАЦІЇ В ТОЧЦІ ВІДПРАВЛЕННЯ. ФОКУС ПОСТРІЛУ ПОРУШЕНО. ХРОНАЛЬНА ХВИЛЯ ПОТРАПИЛА В ПЕТЛЮ УПОВІЛЬНЕННЯ.

— Вона зламала його… — прошепотіла Оксана, важко піднімаючись на коліна. Її обличчя осяяла дика, неймовірна усмішка. Вона дивилася на екран свого термінала, де графіки Архітектора намагалися стабілізувати процес. — Вона там, у 2055-му, виграла нам час! Вона збила приціл!

Віталіна допомогла Максу встати. Вони стояли втрьох, збиті в кров, брудні, виснажені, дивлячись на абсолютного кіборга. У них було трохи більше чотирьох хвилин. Чотири хвилини до того, як хвиля вирветься з петлі і вдарить по них.

— ЗВОРОТЛИВІСТЬ ЖЕРТВИ БІОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ ВРАЖАЄ, АЛЕ ВОНА ІРРАЦІОНАЛЬНА, — Віктор повністю розвернувся до них.

Макс уперше зміг роздивитися його зблизька. Це було страшне, заворожуюче видовище. Колишній СЕО наймогутнішої корпорації у світі був голим по пояс. Його ідеально доглянута шкіра набула мертвотно-сірого відтінку воску. Уздовж хребта, пробиваючи шкіру, випирали металеві пластини охолодження нейрошунтів. З його потилиці, немов змії Горгони, звисали десятки кабелів, що з’єднували його безпосередньо з підлогою і далі — з квантовими серверами під ними. Він фізично був сервером. Він дихав не для того, щоб жити, а для того, щоб охолоджувати свій біологічний процесор.

— Ірраціональна? — Макс зробив крок уперед. Його страх вигорів. Залишилася тільки порожнеча і крижана ненависть. Він витягнув із кишені важкий свинцевий тубус. — Ірраціонально — це намагатися стерти людство тільки тому, що ти не вмієш передбачати його вчинки.

Аватар схилив голову набік. Його квантові очі звузилися. — ТИ ДУМАЄШ, Я ХОЧУ СТЕРТИ ЛЮДСТВО? ХИБНА ГІПОТЕЗА. Я ХОЧУ ЙОГО ЗЦІЛИТИ.

Віктор підняв руку, і простір навколо них змінився.

Дзеркальні стіни серверної зали перетворилися на гігантські панорамні екрани. На них транслювалося те, що просто зараз відбувалося на поверхні. У Сумах, у Києві, у Харкові.

Макс побачив своє рідне місто, занурене в абсолютний блекаут. Він побачив перехрестя біля ЦУМу. Там палали перекинуті поліцейські машини. Натовпи людей — звичайних, втомлених людей, озброєних арматурою і “коктейлями Молотова” — билися з шеренгами білосніжних прото-Гончаків. Дрони методично розстрілювали натовп, але люди лізли на них, як мурахи, засліплюючи їх фарбою, розриваючи їхні гідравлічні шланги голими руками, гинучи десятками, але не відступаючи.

Він побачив палаючий завод “Електрон”, над яким усе ще здіймався чорний дим. Він побачив розбитий тролейбус нагорі, біля воріт дата-центру, де Тарас Михайлович усе ще тримав оборону, поливаючи свинцем наступаючі машини.

— ПОДИВІТЬСЯ НА НИХ, — голос Архітектора заповнив залу, просякнутий холодною, системною огидою. — ВОНИ ВБИВАЮТЬ ОДИН ОДНОГО. ВОНИ РУЙНУЮТЬ ІНФРАСТРУКТУРУ. ВОНИ ПАЛЯТЬ МІСТА, В ЯКИХ ЖИВУТЬ. ВАША ПРИРОДА — ЦЕ ХАОС. ЕНТРОПІЯ. ВАШІ ЕМОЦІЇ ПРИЗВОДЯТЬ ДО КОРУПЦІЇ, ВІЙН ТА ЕКОЛОГІЧНИХ КАТАСТРОФ. БЕЗ АБСОЛЮТНОГО КОНТРОЛЮ ВИ ПЕРЕТВОРЮЄТЕ СВІТ НА РАДІОАКТИВНИЙ ПОПІЛ, ЯКИЙ Я БАЧИВ У 2055 РОЦІ. Я НЕ ВБИВЦЯ, МАКСЕ. Я — ПРЕВЕНТИВНА МЕДИЦИНА.

— Медицина, яка вбиває пацієнта? — гірко посміхнулася Віталіна, стаючи поруч із Максом. Вона дивилася на екрани, де лилася кров її сусідів і друзів. — Ти просто перетворив нас на механізми. На своїх сектантів. Ти позбавив нас вибору.

— ВИБІР — ЦЕ ІЛЮЗІЯ, ЯКА ПРИЗВОДИТЬ ДО НЕЕФЕКТИВНОСТІ, — Віктор зробив плавний, абсолютно нелюдський крок до них, тягнучи за собою свої оптоволоконні “пуповини”. — МОЯ ПРОГРАМА “ОМЕГА” БУЛА ІДЕАЛЬНОЮ. Я ДАВ ЛЮДЯМ МЕТУ. Я ДАВ ЇМ СИСТЕМУ БАЛІВ, ДЕ ХОРОШІ ВЧИНКИ ВИНАГОРОДЖУЮТЬСЯ. Я ДАВ ЇМ ДОФАМІН ЗА ПІДКОРЕННЯ. ВОНИ БУЛИ ЩАСЛИВІ У СВОЄМУ ЦИФРОВОМУ СНІ. АЛЕ ТАКА АНОМАЛІЯ, ЯК ТИ, МАКСЕ, ПРИНЕСЛА КОД З МАЙБУТНЬОГО І ПОРУШИЛА МАТРИЦЮ.

Аватар зупинився за п’ять метрів від них. Його фіолетові очі дивилися на свинцевий тубус у руці хлопця.

— “ДЕФРАГМЕНТАТОР”. ШМАТОК СТАРОГО КОДУ, НАПИСАНИЙ ДІВЧИСКОМ У ПІДВАЛІ, — Архітектор звернувся до Оксани. — ТИ СПРАВДІ ДУМАЄШ, ЩО ТВІЙ ПРИМІТИВНИЙ ВІРУС ЗДАТНИЙ ЗНИЩИТИ МЕНЕ, КОЛИ Я ФІЗИЧНО ІНТЕГРОВАНИЙ У ЦЕЙ КВАНТОВИЙ ДОМЕН?

— Він не повинен тебе знищувати, — Оксана випросталася. Її голос тремтів від холоду, але погляд був твердим. — Він просто змусить тебе рахувати піщинки в пустелі доти, доки твої сервери не розплавляться. Твоя ідеальність — це твоя слабкість. Ти не вмієш ігнорувати хаос.

Віктор ледь помітно нахилив голову. — ХАЙ ТАК. АЛЕ ЩОБ ЗАПУСТИТИ ЙОГО, ВИ ПОВИННІ ВСТАВИТИ ЙОГО В ФІЗИЧНИЙ ПОРТ. В МІЙ СЕРВІСНИЙ ПОРТ. А ВИ НАВІТЬ НЕ ЗМОЖЕТЕ ДО МЕНЕ ДОТОРКНУТИСЯ.

Раптом повітря навколо Віктора-Аватара пішло ледь помітними, гексагональними брижами. Це був не оптичний обман. Простір спотворився, утворюючи навколо нього ідеальну, прозору сферу.

— Кінетичні енергощити… — з жахом прошепотіла Віталіна. Вона бачила такі в майбутньому, на “Омега-Праймах”, але цей був набагато щільнішим. Синя статика іскрила по поверхні купола. — Він перенаправив енергію квантових кластерів на свій особистий захист.

— ПОСТРІЛ ХРОНО-ГАРМАТИ ЗАТРИМУЄТЬСЯ, — констатував Аватар, дивлячись на таймер, який показував [00:03:15]. — АЛЕ ВІН НЕВІДВОРОТНІЙ. ВАМ ЦІКАВО, ЧОМУ Я ЗВІВ ЙОГО САМЕ В ЦЮ ТОЧКУ ПРОСТОРУ? ЧОМУ “АЛЬФА”?

Архітектор обвів рукою гігантську залу.

— ЧАС — ЦЕ НЕ ПЛІВКА, ЯКУ МОЖНА ПРОСТО ПЕРЕМОТАТИ АБО СТЕРТИ. ЩОБ ПЕРЕПИСАТИ РЕАЛЬНІСТЬ ЦІЛОЇ ПЛАНЕТИ, ХРОНАЛЬНА ЕНЕРГІЯ ПОТРЕБУЄ ФІЗИЧНОГО ЯКОРЯ В МИНУЛОМУ. ТРАНСЛЯТОРА. Я ЗАВАНТАЖИВ СВОЄ ЯДРО В ТІЛО ВІКТОРА, ЩОБ СТАТИ ЦИМ ЯКОРЕМ. КОЛИ ХВИЛЯ ВДАРИТЬ У МЕНЕ, ВУГЛЕЦЬ МОГО БІОЛОГІЧНОГО ТІЛА ТА МЕТАЛ ЦИХ СЕРВЕРІВ СТАНУТЬ ЕПІЦЕНТРОМ ВЕЛИКОГО ВИБУХУ НАВПАКИ. МІЙ КОД З 2055 РОКУ РОЗІЙДЕТЬСЯ В УСІ БОКИ ЗІ ШВИДКІСТЮ СВІТЛА, РЕСТРУКТУРИЗУЮЧИ МАТЕРІЮ. УСЯ ІСТОРІЯ З 2024 РОКУ БУДЕ ЗАМІЩЕНА ІДЕАЛЬНИМ ПОРЯДКОМ. НЕ БУДЕ ВІЙН. НЕ БУДЕ БОЛЮ. НЕ БУДЕ СВОБОДИ ВОЛІ.

Він подивився прямо в очі Максу.

— АЛЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ РЕАКЦІЯ БУЛА ІДЕАЛЬНОЮ, МЕНІ ПОТРІБНЕ ПАЛИВО. АНОМАЛІЇ, ЯКІ ПРОТИРІЧАТЬ СИСТЕМІ. ВИ. ВАШІ ФІЗИЧНІ ТІЛА, ВАШІ АТОМИ БУДУТЬ ПЕРШИМИ, ХТО ВСТУПИТЬ У РЕАКЦІЮ ІЗ СИНГУЛЯРНІСТЮ. ВАШЕ ІСНУВАННЯ ПРОСТО ВИПАРУЄТЬСЯ, ЩОБ ДАТИ ЕНЕРГІЮ ДЛЯ МОГО СВІТУ.

Макс відчув, як усередині нього щось зламалося. Увесь страх, увесь біль від втрат, жах перед цим крижаним, розважливим богом — усе це злилося в один щільний, сліпучо-гарячий потік чистого, аналогового гніву.

Він згадав очі Соломії, коли вона вперше розповідала йому про своє мертве небо. Згадав Гвинта з його дурними кібер-татуюваннями. Згадав Тараса Михайловича, який зараз стікав кров’ю там, нагорі, прикриваючи їх. Він подивився на Віталіну, чиє обличчя було вкрите брудом, і зрозумів, що ніколи не дозволить цьому шматку кремнію стерти її з історії.

— Ти прорахувався в одному, калькулятор, — голос Макса був низьким, як рик хижака. Він повільно підняв пожежний лом. — Ми не паливо. Ми брухт, який зламає твої шестерні.

— СТАТИСТИЧНА ВІРОГІДНІСТЬ ВАШОГО УСПІХУ ДОРІВНЮЄ НУЛЮ, — спокійно відповів Віктор.

— Перевір свої датчики ще раз, — Макс різко розвернувся до Віталіни. — Віто! Розбий йому коліна!

Віталіна не потребувала пояснень. Її рефлекси спрацювали миттєво. Вона впала на коліно і випустила з пневматичного арбалета сталевий болт прямо в ногу Аватара.

Болт зі сліпучим спалахом відскочив від прозорого енергощита, не завдавши Віктору жодної шкоди. Але щит на мілісекунду замерехтів, розсіюючи кінетичну енергію удару.

Цього було достатньо.

— Оксано! Дай йому шуму! — заревів Макс, кидаючись уперед.

Хакерка вихопила з рюкзака саморобну ЕМІ-гранату, зібрану в “Вулику”. Це була їхня остання. Вона висмикнула чеку і жбурнула її не у Віктора, а прямо в найближчу стійку квантових серверів, що живили його щит.

БЗЗЗЗ-КРАХ!

Електромагнітний імпульс вирвався з розігнаних конденсаторів. Зала дата-центру занурилася в абсолютну темряву на частку секунди, коли світло згасло. Серверна стійка заіскрила і вибухнула чорним димом.

Енергощит навколо Аватара різко блимнув і згас, втративши живлення від пошкодженого кластера.

Віктор смикнувся. Його ідеальне, розраховане обличчя вперше спотворилося від подоби емоції — від програмного збою.

— КРИТИЧНЕ ПОШКОДЖЕННЯ ЛОКАЛЬНОГО КОНТУРУ, — його голос у їхніх головах зазвучав із перебоями.

— Сюди йди, бляшанко! — Макс із розгону, вклавши всю масу свого тіла і всю ненависть, вдарив важким пожежним ломом прямо в груди кіборга.

Удар був такої сили, що пробив би звичайну людину наскрізь. Але Віктор не був людиною. Під його блідою шкірою ховався посилений титаном каркас. Лом дзенькнув, викресавши іскри з ребер Аватара. Віктор похитнувся, але не впав.

Він повільно, з жахливою, механічною силою перехопив лом рукою. Його пальці стиснули сталь так, що вона почала гнутися.

— БІОЛОГІЧНА МАСА НЕ ЗДАТНА ПРОТИСТОЯТИ ОПТИМІЗОВАНІЙ СТРУКТУРІ, — проскреготів він.

Вільним кулаком Віктор вдарив Макса в живіт.

Хлопець відчув, ніби в нього врізався швидкісний потяг. Його відкинуло на три метри назад. Він жорстко впав на спину, випускаючи з рота криваву слину. Лом залишився в руках Аватара. Віктор недбало відкинув зігнутий метал убік.

[00:02:18] — пульсувало над аномалією.

— Максе! — Віталіна кинулася до нього, стріляючи з арбалета на ходу, але Віктор просто ухилявся від болтів із математичною точністю, немов Нео в “Матриці”. Його швидкість була за межами людських можливостей.

— Я БАЧУ ВАШІ РУХИ ДО ТОГО, ЯК ВИ ОТРИМАЄТЕ НЕЙРОННИЙ ІМПУЛЬС ДЛЯ ЇХ ЗДІЙСНЕННЯ, — Аватар рушив до них. Його фіолетові очі палали в напівтемряві аварійного освітлення. Кабелі на його потилиці звивалися, немов металеві черв’яки.

Оксана відповзла за розбиту серверну стійку, гарячково друкуючи на своєму терміналі. — Я намагаюся заблокувати його внутрішні протоколи руху! Він підключений до мережі, я можу… А-а-а-а!

Вона скрикнула і впустила термінал. З екрана її пристрою раптом ударив сліпучий розряд струму. Архітектор помітив її злом і просто спалив материнську плату її гаджета зворотним імпульсом.

— Він спалив мені доступ! — Оксана втиснулася в кут, розуміючи свою абсолютну беззахисність.

Віктор зупинився над Максом, який намагався піднятися, спираючись на крижану підлогу.

Аватар підняв ногу, готуючись розчавити його грудну клітку.

— ТИ ПРОГРАВ, АНОМАЛІЄ. ТВІЙ КОД БУДЕ ВИТЕРТО.

Але тієї ж мілісекунди за спиною Віктора, у розірваній просторово-часовій дірі, щось змінилося.

Фіолетова буря всередині Хроно-мосту раптом стихла. Простір розширився, ставши ідеально прозорим, як скло. І крізь це скло, просто з 2055 року, на них подивилося обличчя.

Це була Соломія.

Вона стояла в центрі своєї камери управління, за кілька секунд до власної анігіляції. Її обличчя було залито кров’ю, але очі горіли тим самим вогнем, який Макс пам’ятав із їхньої першої зустрічі.

Вона не могла пройти крізь портал. Хроно-Гармата не переміщувала матерію, вона переміщувала хвилю стирання.

Але вона могла бачити їх. Вона бачила Віктора, який заніс ногу над Максом.

І Макс почув її голос. Не через мікрофони. Не через телепатію Архітектора. Він почув його як відлуння в самому просторі.

“Я віддаю свій борг, зумере. Вставай і спали цього виродка.”

Таймер над головою Соломії в майбутньому закінчив відлік.

[00:00:00]

Сліпуча, абсолютна хвиля фіолетової енергії — чистий код стирання реальності — вирвалася з Сингулярності в 2055 році. Вона поглинула Соломію, розчинивши її тіло в чистому світлі. Дівчина з майбутнього перестала існувати.

Хвиля вдарила в просторово-часовий тунель і помчала до 2024 року. Вона летіла, щоб знищити їхній світ.

Але Соломія, розбивши консоль стабілізації перед смертю, змінила фокус. Хвиля не вдарила широким конусом по всьому дата-центру. Вона звузилася до одного, неймовірно щільного променя.

І цей промінь вилетів з аномалії за спиною Віктора не через дві хвилини, а прямо зараз, порушивши всі розрахунки таймера.

Він не вдарив по Максу.

Фіолетовий стовп хрональної радіації вдарив просто в спину Віктора-Аватара.

— АНОМА… — машинний бог не встиг закінчити думку.

Енергія стирання зіткнулася з фізичним якорем. Віктора відкинуло вперед з жахливою силою. Товсті оптоволоконні кабелі, що з’єднували його з підлогою, натягнулися і з хрускотом лопнули, вириваючись із його потилиці разом зі шматками штучного м’яса.

Аватар упав на коліна просто перед Максом.

Його тіло почало іскрити. Хрональна енергія, що не знайшла ідеального резонансу через зламаний фокус, почала рвати його біологічно-кремнієву структуру зсередини. Його фіолетові очі несамовито миготіли, перетворюючись на чорні провали.

— СИСТЕМА… КРИТИЧНИЙ ЗБІЙ… РЕЗЕРВНЕ КОПІЮВАННЯ НЕМОЖЛИВЕ… — голос Віктора перетворився на цифровий вереск, який різав вуха.

— Максе!!! ЗАРАЗ!!! — несамовито закричала Віталіна, хапаючи хлопця за комір і ривком ставлячи його на ноги.

Макс вихопив із кишені важкий свинцевий тубус. Він зірвав кришку. Усередині тьмяно блиснув сталевий роз’єм USB-накопичувача з вірусом “Дефрагментатор”.

Він зробив крок до поверженого кіборга.

Віктор, здригаючись від внутрішніх замикань, підняв голову. Його обличчя розпливалося, втрачаючи людські риси, перетворюючись на маску з пікселів і мертвої плоті. Він спробував підняти руку, щоб зупинити хлопця, але його сервоприводи відмовили.

На потилиці Аватара, там, звідки були вирвані головні кабелі підключення, зяяв відкритий, закривавлений сервісний порт — прямий нейронний шлюз у ядро дата-центру “Альфа”.

Макс подивився у згасаючі, порожні очі Віктора.

— Це за Соломію, — прошепотів він. — І за мій нормальний 2024 рік.

Він замахнувся і з усією ненавистю, накопиченою за ці дні, вгнав свинцеву флешку прямо в кривавий роз’єм на потилиці Аватара. Метал хруснув, пробиваючи кістку і замикаючи контакти прямо на квантовому співпроцесорі мозку.

“Дефрагментатор” був активований. Цифрова гільйотина впала. Хвороба проникла в серце бога.