Білий шум

Бій у тісному, слизькому колекторі тривав не більше десяти секунд, але для Макса ці секунди розтягнулися у в’язку, криваву вічність.

Коли кіборг-«Гончак» підняв броньовану руку до панелі зв’язку, щоб передати їхні координати, Соломія стрибнула першою. Вона не кричала, не вагалася. Її рух був ідеальним, хижим і безжальним — роками вишколена реакція комсомолки, яку вчили виживати. Дівчина прослизнула під замахом синього плазмового списа, впала на коліно у смердючу воду і з неймовірною силою, двома руками, вгатила масивним гайковим ключем прямо в незахищений колінний суглоб екзоскелета.

Пролунав гучний хрускіт синтетичних хрящів і металу. «Гончак» смикнувся, його механічна нога підкосилася, але він не видав жодного звуку болю. Замість цього він блискавично розвернув спис, цілячись Соломії в голову.

— А ну стій, бляшанка! — заревів Тарас.

Інженер кинувся на кіборга всією своєю стокілограмовою масою, збиваючи його з ніг. Вони з гуркотом впали на цегляну підлогу. Іржава труба, яку Тарас тримав у руках, врізалася в композитну броню на грудях патрульного, але відскочила, не завдавши шкоди. «Гончак» вільною рукою схопив Тараса за горло, його сталеві пальці почали неблаганно стискатися, перекриваючи кисень.

Макс діяв на чистому адреналіні. Він схопив важкий, осклизлий камінь із дна колектора, підскочив ззаду і з розмаху опустив його прямо на потилицю кіборга, туди, де під шоломом перепліталися кабелі охолодження.

Камінь розколовся. «Гончак» навіть не здригнувся, лише його червоний візор на мить блимнув. Пальці на горлі Тараса стиснулися ще сильніше. Інженер почав синіти, марно намагаючись розтиснути механічну лещата.

І тоді з темряви виринула Оксана. У неї не було зброї. Її руки були здерті в кров. Але її мозок сисадміна побачив те, чого не помітили інші. Плазмовий спис, який випав із рук кіборга, все ще іскрив на мокрій підлозі, з’єднаний тонким кабелем живлення з генератором на поясі “Гончака”.

Оксана впала на живіт, голими руками схопила оголений, іскристий дріт і з силою рвонула його, вдавлюючи контактну групу прямо в розбитий колінний суглоб екзоскелета, який щойно пробила Соломія.

Коротке замикання в закритому контурі було жахливим.

Синій розряд у тисячі вольт прошив тіло кіборга зсередини. «Гончак» вигнувся дугою, його кінцівки забилися в конвульсіях. Сталеві пальці на шиї Тараса миттєво розтиснулися. З-під білосніжного шолома повалив густий чорний дим, запахло паленою гумою та смаженим м’ясом. Візор блимнув востаннє і згас назавжди.

Машина завмерла, перетворившись на купу мертвого заліза і мертвої плоті.

Тарас відкотився вбік, жадібно, з хрипом хапаючи повітря і тримаючись за посинілу шию. Макс сидів на підлозі, важко дихаючи, і не міг відвести погляду від чорного диму, що піднімався над шоломом кіборга.

— Ми… ми його вбили, — прошепотів хлопець, відчуваючи, як до горла підступає нудота. — Реально вбили людину.

— Це не людина, Максе, — холодно і рівно сказала Соломія, піднімаючись на ноги. Вона витерла брудний гайковий ключ об штанину. — Їм видаляють фронтальну кору мозку і ставлять модуль беззаперечної покори. Це алгоритм Режиму в м’ясній оболонці. Не витрачай на нього свої гуманістичні рефлекси.

Вона підійшла до мертвого тіла і без тіні огиди почала відстібати з його тактичного пояса масивні чорні блоки. — Тарасе Михайловичу, ось. Три рації спецзв’язку “Абсолют”. Акумулятори заряджені на сто відсотків.

Тарас насилу підвівся, розминаючи шию. Він забрав рації, зважуючи їх у руках. Очі інженера заблищали, незважаючи на біль. — Те, що треба. Тепер нам потрібне укриття. Холодне, глухе і глибоке. Де ми зможемо сховатися від їхніх тепловізорів, поки я буду збирати з цього брухту глушилку.

Оксана мовчки вказала в темряву тунелю. — Якщо ми підемо далі цим каналом, ми вийдемо до старих кабельних шахт під стадіоном «Ювілейний». Там глибина п’ятнадцять метрів. Жоден сканер з повітря туди не доб’є.

Вони залишили мертвого “Гончака” в мазуті і рушили далі.

Свист протягу в закинутій кабельній шахті під стадіоном нагадував хрипле дихання хворого гіганта. Температура тут безжально наближалася до нуля. Вогкий холод пробирався крізь тонкі куртки, вгризаючись у самі кістки, але ніхто з чотирьох утікачів не наважувався навіть тремтіти занадто голосно.

Це було ідеальне укриття. Шахта виглядала як печера з іншої епохи: зі стелі звисали сталактити з іржі та солі, а вздовж стін тягнулися товсті, як пітони, високовольтні кабелі в потрісканій свинцевій ізоляції. Вони були мертві вже не одне десятиліття. Тут пахло старим бетоном, цвіллю і абсолютною, глухою самотністю. Жодного червоного світла, жодних сирен. Лише густа темрява, яку розрізав слабкий промінь Максового ліхтарика-брелока.

Тарас влаштував свою імпровізовану майстерню на іржавому трансформаторному коробі. Він розстелив свій прогорілий синій халат і виклав на нього трофейні рації.

— Ну що, подивимося, що всередині у цього кібер-сміття, — пробурмотів інженер, з розмаху б’ючи руків’ям гайкового ключа по броньованому корпусу першої рації. Пластик тріснув по шву, оголивши нутрощі пристрою.

Макс і Соломія підійшли ближче, підсвічуючи йому. Навіть Оксана, яка сиділа віддалік, обхопивши коліна руками і з сумом згадуючи свій розбитий ультрабук, підвела погляд.

Начинка рації Кібер-КДБ вражала своїм абсурдом. Це був Франкенштейн інженерної думки 2055 року. Поруч із надсучасними, тьмяно сяючими кристалами квантових шифраторів, які за розміром не перевищували рисове зерно, на платі були грубо впаяні масивні аналогові транзистори і котушки індуктивності, що нагадували деталі від старого радянського телевізора.

— Оце так параноя… — Тарас присвиснув, обережно виколупуючи квантовий модуль ножем. — Вони настільки бояться електромагнітних імпульсів і хакерських зламів, що дублюють цифрову передачу старим добрим аналоговим залізом. Тут міді більше, ніж у моєму старому “Запорожці”.

— Ви зможете зробити з цього генератор перешкод? — Соломія дивилася на понівечену електроніку з легкою недовірою. — Патрульні дрони “Стерв’ятники” мають систему пеленгації з потрійним резервуванням. Якщо ви просто увімкнете ці рації, нас накриють ракетами за десять секунд.

— Я не збираюся їх вмикати в режимі передачі голосу, комсомолко. — Тарас відкусив зубами ізоляцію з товстого мідного дроту. — Нам потрібен генератор білого шуму. Цифрова димова шашка. Я змушу осцилятори цих трьох рацій кричати на всіх частотах одночасно, перевантажуючи ефір. Ми створимо навколо нас радіоелектронну бульбашку діаметром метрів у п’ятдесят.

Макс зацікавлено сів поруч. — Це як DDoS-атака, тільки в реальному житті?

— Точно, зумере. Дрони шукають нас за тепловими сигнатурами і лазерними радарами, а потім передають картинку на центральний сервер Архітектора. Якщо ми заглушимо канал зв’язку — дрон осліпне. Він бачитиме наші силуети, але не зможе ні ідентифікувати їх, ні відправити координати. А стріляти без підтвердження сервера їм заборонено алгоритмами, щоб випадково не спопелити якогось номенклатурника.

— Звучить як імба, — кивнув Макс. — Але чим ви будете паяти? У нас же немає паяльника.

Тарас хитро примружився. Він дістав із кишені акумулятор від розбитого комунікатора, який Соломія зберегла під час втечі з Сектору ТР. — Фізика, восьмий клас. Якщо замкнути контакти потужної батареї через тонкий дріт або графітовий стрижень, він розжариться до температури плавлення олова.

Він підібрав з підлоги уламок старого будівельного олівця, який валявся тут, мабуть, ще з дев’яностих років, видлубав із нього грифель і спритно примотав його дротами до клем акумулятора. Доторкнувшись вільним кінцем дроту до графіту, інженер висік яскраву білу іскру. Грифель миттєво розжарився до вишнево-червоного кольору.

— Акуратно, не дивись прямо на дугу, зайчиків наловиш, — попередив Тарас, нахиляючись над платою.

Наступні двадцять хвилин шахта колектора наповнилася запахом паленої каніфолі, плавленого пластику та тихого, зосередженого матюкання інженера. Тарас працював на межі людських можливостей. Його руки тремтіли від перевтоми і холоду, але він діяв з хірургічною точністю. Він розумів: якщо він помилиться з частотою модуляції, їхня глушилка перетвориться на потужний радіомаяк, який замість маскування приверне сюди всю кібер-гвардію міста.

Оксана сиділа осторонь, спостерігаючи за ним. Вона обняла себе за плечі, намагаючись зігрітися. Без свого ультрабука вона почувалася як снайпер без гвинтівки, як пілот без літака. Просто налякана дівчина в брудному підземеллі.

Макс помітив її стан, підсів поруч і мовчки простягнув їй свою флягу з водою. — Ти як? Тримаєшся? — тихо запитав він.

Оксана зробила ковток, дивлячись у темряву тунелю. — Я розбила його, Максе. Свій комп’ютер. Я власноруч розтрощила материнську плату гайковим ключем, щоб брандмауер Архітектора не викачав наші дані. Тепер ми сліпі.

— Ти врятувала нас. Якби вони отримали твої логі, нас би перехопили ще в ізоляторі, — хлопець торкнувся її плеча. — Ми знайдемо тобі нове залізо. Обіцяю. Зберемо з мікрохвильовок, як Тарас. Ти ж геній, ти і на калькуляторі їх хакнеш.

Оксана криво усміхнулася, але в її очах не було радості. — Справа не в залізі. Поки я сиділа там і чекала вас, я встигла проаналізувати ті файли, які ми вкрали в УАБС. Креслення Купола. Логі Головного Архітектора.

Вона подивилася на Соломію і Тараса, які були зайняті пайкою. — Хлопці, ви маєте це знати, — голос Оксани став жорстким і лунким, привертаючи увагу всіх. — Те Хроно-Ядро, яке ми бачили — це просто антена. Гігантський випромінювач енергії. Воно не приймає рішень. Мозок усієї системи, сервер, який контролює Купол і алгоритм інверсії часу — знаходиться не там.

Тарас відірвався від роботи. Грифель олівця згас. — А де?

— У підземеллях будівлі Міськкому. На площі Незалежності. Це Головний Мейнфрейм, — Оксана глибоко вдихнула. — Це не звичайний сервер. Він повністю ізольований від міської мережі Чебурнет-55. У нього немає жодного зовнішнього порту підключення, жодного Wi-Fi. Air gap. Фізичний вакуум. Я не могла б зламати його дистанційно, навіть якби в мене залишився мій ультрабук.

Соломія спохмурніла, її ідеально рівна постава напружилася. — Міськком — це найбільш охоронювана будівля в місті. Там сім рівнів підземних бункерів. Елітна гвардія. Автоматичні турелі. Ти хочеш сказати…

— Я хочу сказати, що єдиний спосіб зупинити Архітектора і відкрити портал додому — це прийти туди ногами, — твердо закінчила Оксана. — Хтось із нас має спуститися на мінус сьомий поверх, підійти до головної консолі Мейнфрейму і фізично підключити до нього носій із моїм вірусом.

Макс поперхнувся водою. — Пішки? У Міськком?! Ти бачила, що коїться на вулицях? Там зараз протокол “Омега”! Танки, дрони, наші пики на кожному хмарочосі! Нас розстріляють ще за кілометр до площі! Це місія самогубців!

— А який у нас вибір, зумере? — Тарас похмуро подивився на хлопця. Він узяв моток синьої ізострічки і почав щедро обмотувати свою готову конструкцію. — Сидіти тут і чекати, поки Архітектор перенесе свій Купол у наш 2024 рік? Перетворить наш дім на цей концтабір? Ні. Я краще здохну під плазмою, ніж дозволю їм одягнути електронні нашийники на моїх студентів у минулому.

Конструкція Тараса виглядала жахливо. Це був клубок з дротів, трьох спаяних плат від рацій, оголених антен і примотаних скотчем акумуляторів. Посередині стирчав тумблер увімкнення.

— Готово, — інженер важко видихнув і поклав палець на тумблер. — Портативний генератор хаосу. Батареї вистачить від сили хвилин на сорок. Ця штука жере енергію, як дурна.

— Перевіряємо, — Соломія дістала свій комунікатор. На його екрані досі світився значок відсутності мережі, але індикатор локального Bluetooth-пошуку мляво блимав.

Тарас клацнув тумблером.

Глушилка видала тихий, високий писк, який бив по барабанних перетинках, викликаючи легку нудоту. У ту ж мить екран комунікатора Соломії вкрився густими перешкодами, а потім просто погас, не витримавши електромагнітного шторму. Навіть слабке світло Максового ліхтарика почало нервово мерехтіти.

— Працює. Ефір мертвий, — Тарас задоволено кивнув і вимкнув пристрій. Ліхтарик знову засвітив рівно.

І саме в цей момент тиші, коли гудіння в їхніх вухах почало спадати, вони почули це.

Прямо над ними.

Звук долинав із вентиляційної решітки, що вела на поверхню. Це було гучне, багатосуглобове шарудіння металу по бетону. Скрегіт. Клацання. Тихе, хиже дзижчання сервоприводів.

Червоне світло від голограм, що пробивалося крізь ґрати, раптом перекрила масивна, чорна куляста тінь.

Макс затамував подих, відчуваючи, як по спині побіг льодяний піт.

Крізь ґрати в їхню шахту заглянули три пульсуючі лазерні лінзи. Це був не “Гончак”-піхотинець. Це був автономний патрульний дрон-шукач. Машина-вбивця розміром із великого собаку, створена спеціально для пошуку девіантів у вентиляційних і каналізаційних системах.

Він не бачив їх у темряві, але він почув звук увімкнення глушилки.

Дрон завмер. Його середній об’єктив сфокусувався. Почулося тихе механічне гудіння — машина активувала тепловізор, скануючи дно шахти. Через секунду він побачить чотири яскраві теплові плями. Через дві секунди він надішле координати. А через десять секунд у цю шахту впаде термозаряд.

Оксана зблідла як крейда. Тарас повільно, намагаючись не робити різких рухів, потягнувся пальцем до тумблера глушилки.

Але всі вони розуміли: глушилка сховає їхній сигнал, але не фізичне тіло від дрона, який дивиться прямо на них із відстані п’яти метрів.

— Виявлено температурну аномалію… — рознісся луною з-під ґрат бездушний, синтетичний голос дрона. Червоні лазери ковзнули по стіні, опускаючись донизу, прямо на обличчя Макса. — Ідентифікація цілей…

Їх знайшли.