Протокол «Омега»

Ударна хвиля наздогнала їх на п’ятнадцятому метрі всередині вузької, іржавої труби колектора. Це був не просто вибух — це було фізичне втілення гніву Головного Архітектора.

Бомбардувальники «Стерв’ятники» не залишили від градірні каменя на камені. Концентрована плазма, скинута з неба, миттєво випарувала броньовані «Жигулі» разом із радіоактивним шлаком, перетворивши дно вежі на озеро киплячого бетону. Вогняний шторм з ревом увірвався в зів колектора, випалюючи кисень.

Макс відчув, як чиясь важка рука — рука Тараса — вдавлює його обличчям у смердючу рідоту на дні труби. Гаряче повітря пронеслося над їхніми спинами, обпалюючи волосся і плавлячи синтетичні нитки на куртках. Барабанні перетинки ледь не луснули від перепаду тиску. А потім пролунав глухий гуркіт: частина склепіння колектора позаду них обвалилася, наглухо запечатавши вхід і відрізавши їх від вогняного пекла.

У трубі запанувала непроглядна темрява, густа від куряви та диму. Хтось надсадно кашляв.

— Перекличка… — прохрипів Тарас, спльовуючи пісок. Він клацнув ліхтариком, але скло тріснуло від удару, і тепер промінь був тьмяним і розсіяним.

— Живий. Здається, не обгорів, — Макс насилу підвівся навкарачки. Його трясло. До нього тільки зараз почало доходити, що ще дві секунди роздумів на поверхні — і від них би не залишилося навіть попелу.

— Я тут, — озвалася Соломія, допомагаючи підвестися Оксані.

Оксана виглядала найгірше. Її обличчя було сірим, очі гарячково блищали в напівтемряві, а з розбитої губи стікала тонка цівка крові. Але вона дихала. Вона була реальною, з плоті й крові, а не цифровим привидом, яким її вже подумки зробив Макс.

— Оце так фаєр-шоу… — Оксана криво посміхнулася, спираючись на плече колишньої комсомолки. — Я, звісно, знала, що в них жорсткі фаєрволи, але щоб скидати плазмові бомби на власні службові машини… Вони реально в паніці.

— Вони не в паніці, Оксано. Вони перейшли до тотального знищення, — Соломія подивилася на завалений вхід. Бетонні брили там усе ще світилися вишневим кольором від залишкового тепла плазми. — Головний Архітектор зрозумів, що ми не просто втікачі. Ми — загроза самій концепції Купола.

— Тоді нам треба рухатися, поки ми тут не зварилися живцем, — скомандував Тарас, вказуючи понівеченим ліхтариком углиб колектора. — Ця труба має вивести нас до старих резервуарів очисних споруд під центром міста. Оксано, ти бачила їхні карти. Куди нам іти?

Хакерка заплющила очі, ніби викликаючи перед внутрішнім зором файли, які вона встигла проаналізувати до того, як розбила свій ультрабук. — Нам потрібно до Міськкому. Площа Незалежності. Це серце системи. Там, на мінус сьомому рівні, стоїть Головний Мейнфрейм. Саме він утримує Купол. Якщо Архітектор запустив алгоритм інверсії… він спробує перенести Купол у наш 2024 рік. Нам треба його зупинити.

— Без комп’ютера? — Макс нервово почухав потилицю. — Ми ж тепер як сліпі кошенята.

— У тебе є телефон, зумере. А в мене є план. Але для цього треба дістатися до сервера ногами, — Оксана зробила крок уперед і ледь не впала, але Тарас вчасно підхопив її під лікоть. — Ідемо.

Вони йшли нескінченно довго. Труба скидного колектора розширилася, перетворившись на похмурий, вимощений слизькою цеглою підземний канал. Повітря тут було крижаним і пахло іржею. Вони намагалися йти швидко, але втома і стрес брали своє. Оксана раз у раз спотикалася, Макс підтримував її з іншого боку. Ніхто не розмовляв. Усі прислухалися до глухого гудіння, що долинало з поверхні.

З кожним кілометром це гудіння ставало все гучнішим. Вібрація передавалася через стіни.

Нарешті тунель закінчився широким майданчиком перед гігантською вентиляційною шахтою, що вела вертикально вгору. Крізь масивні, вкриті віковим брудом ґрати на рівні вулиці пробивалося світло.

Але це було неправильне світло.

Замість звичного, хворого жовто-гірчичного освітлення смогу, нічні Суми зараз потопали в пульсуючому, агресивному багрянці. Місто виглядало так, ніби його занурили в кров.

— Зачекайте тут, — прошепотів Тарас і обережно, чіпляючись за іржаві скоби, піднявся на кілька метрів по шахті, щоб визирнути крізь ґрати на вулицю.

Він дивився туди хвилину. Його плечі напружилися. Потім він мовчки спустився вниз. На його обличчі, перемазаному сажею, застиг вираз глибокого, екзистенційного шоку.

— Що там? — пошепки запитав Макс. — “Гончаки”? Патрулі?

— Краще самі подивіться. Тільки тихо, — глухо відповів інженер.

Макс, Соломія та Оксана по черзі піднялися до решітки. Вентиляційний вихід знаходився десь у районі Харківського мосту. Звідси відкривалася широка панорама на центральні проспекти і похмурі, монументальні хмарочоси житлових блоків.

Те, що вони побачили, назавжди врізалося в пам’ять Макса як найстрашніший кадр із антиутопії.

Місто вило. Десятки тисяч сирен злилися в один безперервний, роздираючий душу механічний вереск. По широких проспектах, зминаючи залишки бетонних огорож, сунули колони “Миротворців” — важких плазмових танків на антигравітаційних подушках. Над дахами кружляли цілі рої бойових дронів, їхні прожектори гарячково нишпорили по темних вікнах.

Але найгіршим було небо.

Гігантські голографічні проєктори, які раніше цілодобово транслювали спокійне, гіпнотичне обличчя Вождя, тепер працювали в режимі екстреного сповіщення. Над усім містом, розміром із тридцятиповерхові будинки, висіли чотири напівпрозорі, криваво-червоні проєкції.

Їхні обличчя.

Зліва, над колишнім проспектом Лушпи, висів Макс. Фото було вирвано з бази даних школи — розгублений, злегка наляканий погляд підлітка з іншої епохи. Поруч, над Пслом, височіла голограма Тараса. Знімок із камери коледжу: насуплені брови, щетина, жорсткий погляд людини, яка не звикла коритися. Справа, над Заречним районом, пульсувало обличчя Оксани. Бліде, втомлене обличчя після її першого допиту в Держплані. А в самому центрі, найбільша і найяскравіша голограма належала Соломії. Її ідеальні риси обличчя і комсомольська форма. Але поверх її очей горів величезний, миготливий напис: “ЗРАДНИЦЯ РЕЖИМУ”.

Під голограмами, немов біжучий рядок на гігантському табло, беззупинно летів текст, який механічний голос дублював з кожного репродуктора в місті:

“…УВАГА ВСІМ БІООДИНИЦЯМ. ПРОТОКОЛ ОМЕГА. ВИНЯТКОВА ХРОНО-ЗАГРОЗА ІСНУВАННЮ КУПОЛА. ОБ’ЄКТ МАКС, ОБ’ЄКТ ТАРАС, ОБ’ЄКТ ОКСАНА, ОБ’ЄКТ СОЛОМІЯ. СТАТУС: ЛІКВІДАЦІЯ НА МІСЦІ. ДОЗВОЛЕНО ВИКОРИСТАННЯ ВАЖКОГО ОЗБРОЄННЯ В ЖИТЛОВИХ СЕКТОРАХ. ЗА СПІВПРАЦЮ З ДЕВІАНТАМИ — НЕГАЙНА УТИЛІЗАЦІЯ. ЗА ІНФОРМАЦІЮ — ПЕРЕВЕДЕННЯ НА ПЕРШИЙ РІВЕНЬ ЛОЯЛЬНОСТІ…”

Макс відсахнувся від решітки, ковтаючи сухе повітря, ніби його вдарили під дих. — Трясця… — прошепотів він, сповзаючи по вологій стіні шахти вниз. — Я завжди мріяв стати популярним стрімером, щоб моє обличчя знали всі. Але це… Це якийсь п’ятизірковий рівень розшуку. Нас шукає все місто. Кожен перехожий, кожен робот.

Оксана спустилася слідом, її руки дрібно тремтіли. — Вони підняли ставки до абсолюту. Вони готові рознести власне місто на шматки, аби тільки нас знайти.

Соломія дивилася на свою велетенську червону голограму найдовше. Її обличчя в тьмяному світлі тунелю було непроникним, як маска. Коли вона нарешті обернулася до них, Макс побачив у її очах таку концентрацію болю і люті, від якої стало моторошно.

— Електронний підпис під ордером на ліквідацію, — її голос був безжиттєвим, але вібрував від напруги. — Це підпис Першого Секретаря. Мого батька. Він особисто санкціонував застосування танків проти власної доньки.

Тиша, що запанувала в каналі, здавалася важчою за бетонні плити над ними. Макс не знав, що сказати. У його світі сварка з батьками означала забраний шнур від ПК. Тут це означало смертний вирок, трансльований на мільйонне місто.

— Він тобі більше не батько. Він частина цієї хворої машини, — Тарас поклав свою важку руку на плече Соломії. Дівчина не здригнулася, лише мовчки кивнула.

— Як нам пройти до Міськкому? — запитала Оксана, намагаючись перевести розмову в практичне русло. — Якщо ми вийдемо на поверхню, нас зісканують за п’ять секунд. Навіть під землею ми не в безпеці. Тепловізори “Стерв’ятників” пробивають бетон на три метри вглиб. Якщо ми підемо неглибокими теплотрасами під площею, вони побачать наші теплові силуети.

Тарас почухав підборіддя, міряючи кроками тісний простір. — Нам треба засліпити їхні сканери. Створити навколо нас радіоелектронну бульбашку. Генератор білого шуму.

— У вас є з чого його зібрати? — Макс з надією подивився на інженера.

— З гайкового ключа і синьої ізострічки я можу зробити багато чого, зумере, але не генератор перешкод, — похмуро відповів Тарас. — Мені потрібна електроніка. Потужні антени, передавачі. Як мінімум — кілька міліцейських рацій спецзв’язку.

— Рації КДБ? — Макс нервово гигикнув. — Серйозно? Ми найбільш розшукувані люди на планеті, і нам треба знайти патруль “Гончаків”, підійти до них і сказати: “Перепрошуємо, товариші термінатори, чи не позичите нам пару рацій?”

— Ми не будемо просити, — очі Тараса хижо зблиснули. — Ми їх заберемо.

І в цей момент темрява тунелю позаду них — з того боку, куди вони мали йти — освітилася тьмяним, пульсуючим синім світлом.

Хтось увімкнув тактичний сканер.

Почувся специфічний, ледь чутний металевий хрускіт магнітних підошов екзоскелета по мокрій цеглі. Клац. Клац. Скрегіт. Звук луною розносився по трубі, невблаганно наближаючись.

— Слідопит, — одними губами, беззвучно промовила Соломія, вихоплюючи з-за пояса важкий гайковий ключ, який вона забрала в Тараса ще в ізоляторі. — “Гончак”-мисливець. Він перехопив наш тепловий слід біля градірні і спустився в колектор.

Макс відчув, як серце знову провалюється в шлунок. Силует у білосніжній кібер-броні, посіченій брудом і мазутом, виринув із мороку за якісь тридцять метрів від них.

Це був не звичайний патрульний. На його плечі була змонтована масивна установка — багатоканальна рація спецзв’язку “Абсолют” з товстою антеною. Та сама рація, яка була потрібна Тарасу. А в руках кіборг тримав дворучний шоковий спис, на кінці якого потріскувала синя плазмова дуга.

Механічний голос патрульного пролунав у замкненому просторі труби: “Теплові сигнатури підтверджені. Об’єкти ідентифіковані. Код ‘Девіант’. Зв’язок із Центром… передача координат…”

Кіборг потягнувся вільною рукою до панелі на своєму передпліччі, щоб відправити сигнал. Якщо він натисне кнопку — сюди спустяться десятки таких самих машин-убивць.

Тарас і Макс переглянулися. В очах обох читалося одне й те саме: їм потрібна була ця рація, і їм потрібна була тиша.

— Ні звуку. Б’ємо одночасно, — прохрипів Тарас, перехоплюючи обрізок іржавої труби, який він знайшов на підлозі.

Макс підібрав камінь. Соломія зціпила зуби, стискаючи ключ. Оксана, у якої не було ніякої зброї, відступила в тінь, щоб не плутатися під ногами.

“Гончак” зробив ще один крок, піднімаючи спис. Його червоний візор фокусувався на них. Палець майже торкнувся кнопки передачі координат.

І тоді вони вдарили. Три девіанти, загнані в кут, проти ідеальної машини тоталітарного Режиму. Битва за виживання і за ту єдину деталь, яка могла дати їм шанс дійти до кінця.