Чіп-тюнінг для номенклатури

Червоне світло Хроно-Ядра заливало бункер, змушуючи тіні на стінах танцювати в ритмі наближення кінця світу. Сирена критичного перевантаження вила так, що закладало вуха. Макс, Оксана і Соломія з жахом дивилися на просторовий розрив, який почав розширюватися, поглинаючи магнітні кільця.

Але Тарас у цей момент дивився не на Ядро. Його погляд зупинився на розбитому чорному фургоні Безпеки, на якому він сюди прорвався. Його інженерний мозок, загартований стресом, гарячково шукав рішення, прокручуючи події останньої доби. Якби він тільки знав, до чого призведе його звичка робити все “по-людськи”, а не за ГОСТом…

Щоб зрозуміти, як саме Тарас опинився під перехресним вогнем у цьому бункері, і чому Служба Безпеки взагалі звернула увагу на скромного майстра з коледжу, потрібно було відмотати час на двадцять чотири години назад. У той самий момент, коли його геніальність зіграла з ним найзліший жарт.

За добу до подій у бункері. Сумський фаховий коледж харчової промисловості. Гаражний бокс Сектору С.

Повітря в гаражі було сизим від вихлопних газів і пахло паленою каніфоллю. Посеред просторого боксу, освітленого мерехтливими люмінесцентними лампами, висів гордість вітчизняного автопрому 2055 року — ВАЗ-2107М “Левітація”. Або, як його позаочі називали студенти, “Летюча Цеглина”.

Це був транспортний засіб директора коледжу, товариша Коваленка. Ззовні машина виглядала майже так само, як класична “сімка” з вісімдесятих років минулого століття: незграбні рублені форми, фірмова хромована решітка радіатора, чорний глянцевий колір. Але замість коліс під розширеними колісними арками монтувалися чотири масивні магнітні котушки у свинцевих кожухах. Замість багажника горбився реактор холодного синтезу, а з вихлопної труби виривався не дим, а іонізоване синє свічення.

Тарас стояв під левітуючою машиною, витираючи руки брудним ганчір’ям. Поруч, нервово переминаючись з ноги на ногу, стояв сам директор Коваленко — огрядний чоловік у тісному сірому френчі, з обличчям, що нагадувало перестиглий помідор.

— Я не розумію, товаришу майстер! — кричав директор, перекриваючи гул вентиляції. — Ви відремонтували робота-прибиральника за п’ять хвилин! А моя службова машина не може нормально зависнути вже третій день! Мене заколисує! Мене, номенклатурного працівника вищої ланки, нудить у власному транспорті! Завтра Пленум Міськкому, а моя “сімка” клює носом, як п’яний вантажник!

— Товаришу директор, — Тарас намагався говорити спокійно, хоча всередині в нього все кипіло від абсурдності ситуації. — Механіка тут ні до чого. У вас вигорів блок синхронізації магнітних полів. Ось цей.

Він кинув на залізний верстат масивну, обгорілу чорну коробку вагою кілограмів п’ять.

— Радянські інженери… вибачте, інженери нашого славетного Режиму, зібрали його на аналогових реле. Реле зносилися. Магнітні котушки працюють врізнобій. Права передня дає тягу із запізненням у півсекунди, тому вас і хитає. Мені потрібна нова деталь. Блок БСМ-4.

— Нова деталь?! — Коваленко аж задихнувся від обурення. — Ви знаєте, скільки інстанцій треба пройти, щоб отримати БСМ-4 зі складу Держрезерву? Три тижні паперової тяганини! Плюс резолюція комітету з ідеології! Ви що, пропонуєте мені їхати на Пленум у громадському маглев-тролейбусі разом із простими біоодиницями?! Та мене засміють! Якщо машина не полетить рівно до вечора — я відправлю вас на переробку в третій цех!

Директор круто розвернувся і покрокував до виходу, його важкі черевики відлунювали по бетону.

Тарас залишився сам у гаражі. Він важко зітхнув, дивлячись на обгорілий блок. — Відправте мене краще назад у 2024-й, ідіоти, — пробурмотів він.

Він підійшов до верстата і розкрутив корпус згорілого модуля. Усередині була справжня катастрофа: розплавлена пластмаса, почорнілі мідні котушки і примітивні транзистори розміром із сірникову коробку. Відновити це було неможливо.

Йому потрібен був контролер. Щось, що могло б зчитувати дані з гіроскопа машини і миттєво роздавати ШІМ-сигнал на чотири магнітні котушки, балансуючи їхню тягу.

Тарас витягнув зі своєї сумки, з якою перенісся в часі, невеликий пластиковий контейнер-органайзер. У ньому він зазвичай носив дріб’язок для ремонту електроніки: резистори, світлодіоди… і мікроконтролери.

Його погляд зупинився на маленькій, синій платі розміром із половину сірникової коробки. Це була плата ESP32 — дешевий китайський мікроконтролер із вбудованим Wi-Fi та Bluetooth модулем, який у його часі коштував пару сотень гривень. Тарас планував зробити з нього “розумну” годівницю для кота.

— А знаєш що, друже? — Тарас гірко посміхнувся, дивлячись на мікросхему. — Кіт почекає. Сьогодні ти будеш керувати літаючими Жигулями.

Робота закипіла. Інженерний азарт узяв своє. Тарас вирізав усю згорілу начинку з масивного радянського блоку. Він роздрукував на своєму підпільному 3D-принтері невеликий адаптер-перехідник. Потім почалася ювелірна пайка. Він під’єднав контакти управління багатотонними магнітними котушками до крихітних GPIO-пінів на ESP32. Для живлення довелося спаяти понижуючий трансформатор, бо бортова мережа “Жигуля” видавала дикі скачки напруги.

Усе це він щедро зафіксував термоклеєм і замотав кількома шарами своєї фірмової синьої ізострічки.

Наступний етап — код. Тарас дістав Оксанин ультрабук (це було ще до того, як вона влаштувалася в Держплан) і швидко написав примітивний PID-регулятор на C++. Код мав просто зчитувати нахил кузова і додавати або зменшувати потужність на потрібну котушку. Десять хвилин — і прошивка була залита в плату.

Тарас вмонтував перероблений блок назад у багажник левітуючого авто. Ззовні — ніяких змін. Той самий чорний металевий ящик із ГОСТівськими штампами. А всередині — процесор, який за обчислювальною потужністю перевершував усі комп’ютери цього коледжу разом узяті.

— Ну, з Богом, — прошепотів Тарас і натиснув кнопку запалювання на приладовій панелі.

Реактор глухо загарчав. А потім сталося диво. “Летюча Цеглина” плавно, без жодного ривка чи вібрації, відірвалася від бетонної підлоги. Вона зависла на висоті півметра. Тарас натиснув на капот усією вагою — машина миттєво додала тяги на передні котушки, зберігши ідеально горизонтальне положення, і м’яко відштовхнула його руки.

Це була не просто левітація. Це був ідеальний баланс. Автомобіль стояв у повітрі так рівно, ніби був прикручений невидимими болтами до простору.

Коли директор Коваленко повернувся в гараж через дві години, його щелепа буквально впала на груди. Він сів за кермо, пролетівся гаражем, зробив різкий розворот — машина навіть не нахилилася.

— Товаришу майстер… — Коваленко дивився на Тараса з благоговінням. — Це неймовірно! Двигун працює так м’яко! Вона навіть не смердить горілою ізоляцією! Як ви це зробили без нових запчастин?!

— Я… застосував передові методи оптимізації марксистсько-ленінської теорії магнетизму, товаришу директор, — не зморгнувши оком, відповів Тарас. — Ретельна очистка контактів і правильне ідеологічне налаштування реле.

— Ви геній! Я випишу вам додатковий талон на м’ясний концентрат! — директор радо ляпнув рукою по керму. — Завтра я буду зіркою Пленуму!

Задоволений директор вилетів із гаража, залишивши за собою легкий шлейф іонізованого повітря. Тарас полегшено видихнув і пішов мити руки. Він пишався собою. Він переграв Систему.

Але він зробив одну критичну, фатальну помилку. Помилку людини з 2024 року, яка звикла до того, що інтернет є всюди.

Він забув стерти з пам’яті плати ESP32 рядки коду, які відповідали за її початкове призначення — “розумну” годівницю. А ці рядки звучали так: WiFi.begin(“Taras_Home_5G”, “QWERTY12345”);

І тепер, летячи вулицями тоталітарних Сум 2055 року, чорний директорський ВАЗ-2107 не просто ідеально левітував. Його мікроконтролер відчайдушно, з максимальною потужністю антени, кожну мілісекунду надсилав в ефір запит на підключення до Wi-Fi мережі. Він шукав роутер, якого не існувало. Він кричав у радіоефір на частоті 2.4 ГГц — частоті, яка була суворо заборонена Держстандартом і зарезервована виключно для урядових комунікацій.

Той самий час. Головне Управління Внутрішньої Безпеки (колишня вулиця Кондратьєва). Відділ Радіоелектронної Розвідки.

Зала моніторингу нагадувала печеру, заставлену рядами мерехтливих осцилографів і приймачів. Десятки операторів у навушниках сиділи перед екранами, слухаючи ефір. У цьому місті не було вільного радіо. Були лише урядові канали, шифровані передачі Безпеки та білий шум.

Раптом на пульті чергового офіцера — молодого лейтенанта з блідим обличчям — спалахнула червона лампа тривоги. На екрані аналізатора спектра з’явився велетенський сплеск. Пік був настільки потужним, що ледь не випалив люмінофор на моніторі.

— Товаришу майор! — лейтенант зірвав навушники, відчуваючи, як у вухах дзвенить від цифрового шуму. — Аномалія в ефірі!

До його пульта швидко підійшов старший офіцер. — Доповідайте. Повстанці знову намагаються вийти на частоти міліції?

— Ніяк ні! Це не аналоговий сигнал. Це… це цифрова передача пакетних даних! — пальці лейтенанта літали по клавіатурі, намагаючись розшифрувати протокол. — Частота 2412 Мегагерц. Дуже висока щільність.

— Заборонений діапазон. Який стандарт шифрування? Держстандарт 2050?

— Ні, товаришу майор… Система не розпізнає цей протокол, — голос лейтенанта тремтів. — Це щось архаїчне і водночас неймовірно складне. Алгоритм визначає це як… IEEE 802.11. Стандарт Wi-Fi.

Майор побілів. — Wi-Fi? Цей стандарт був визнаний капіталістичною загрозою і повністю викорінений з апаратної бази ще у 2030 році! Жоден пристрій у місті не має такого модуля. Це шпигунський передавач найвищого рівня! Звідки йде сигнал?

Лейтенант вивів на великий екран карту міста. Червона точка, що пульсувала, повільно рухалася по вулиці Харківській. — Джерело мобільне. Воно переміщується зі швидкістю 60 кілометрів на годину. Сигнал відкритий, він шукає точку доступу. Ідентифікатор мережі, яку він шукає… “Taras_Home_5G”.

— Тарас… — прошепотів майор. — Вчора Сектор Ідеології передав нам орієнтування на трьох девіантів, які з’явилися з нізвідки. Одного з них звали Тарас. Відслідкувати траєкторію! Звідки виїхав цей транспорт?!

Комп’ютер прокреслив лінію на карті. Вона починалася рівно від Сектору С Сумського фахового коледжу харчової промисловості.

— Контакт підтверджено, — очі майора хижо зблиснули. — Вони думали, що можуть сховатися. Але вони самі увімкнули маяк. Підняти по тривозі штурмову групу “Гончаків”. Ціль — Сектор С. Заблокувати коледж. Взяти цього Тараса живим. Архітектор хоче з ним поговорити.

Ось так маленький, дешевий китайський чіп з 2024 року, який шукав домашній Wi-Fi, навів найстрашнішу силову структуру міста прямо на слід “мандрівника в часі”. Саме після цього завила сирена, гермодвері кабінету Тараса опустилися, і почався штурм, від якого він ледь врятувався на викраденому фургоні.

Суми. 2055 рік. Підземний бункер УАБС. Теперішній час.

Згадка про власну помилку вдарила Тараса наче струмом. Він стояв у заблокованій камері Хроно-Ядра, дивлячись на те, як блакитне світло установки стає криваво-червоним. Архітектор зовні міняв полярність, збираючись розширити зону ізоляції на 2024 рік.

— Ми не можемо його зупинити звідси! — в розпачі кричала Оксана, б’ючи по клавіатурі консолі. — Він фізично відрізав дроти управління! Ядро перейшло в автономний режим інверсії! Три хвилини до колапсу!

Макс дивився на фрактали часу, що вирували навколо них, і відчував абсолютну безпорадність. — Значить, це все? Ми просто будемо дивитися, як цей совок 2.0 пожере наш світ?

Тарас раптом підняв голову. Його очі розширилися, а на губах з’явилася божевільна, відчайдушна посмішка. — Wi-Fi… — прошепотів він.

— Що?! Який Wi-Fi?! — обурилася Соломія. — Тарасе, в тебе шок!

— Ні, дівчинко, в мене геніальна ідея! — інженер кинувся до броньованого скла камери і подивився на розбитий чорний фургон Безпеки, що димів по той бік гермодверей. Поруч із ним, прямо на підлозі, валявся якийсь темний предмет. Це була плазмова гвинтівка одного з ліквідованих “Гончаків”.

Тарас обернувся до Оксани. — Оксано, пам’ятаєш, що сказав цей Головний Архітектор про магнітні поля? Ядро працює на частотах, які взаємодіють з потужним електромагнітним випромінюванням. Так ми сюди потрапили!

— Так, і що? У нас немає генератора полів! — крикнула вона у відповідь.

— У нас немає. А в них — є! — Тарас вказав пальцем за скло. — Їхні “Жигулі”! Левітуючі машини Режиму! Кожна з них обладнана чотирма надпотужними магнітними котушками. Якщо змусити таку котушку працювати в режимі короткого замикання, вона видасть електромагнітний імпульс такої сили, що спалить усе Ядро до бісової матері!

— Але машини тут немає! Вона в місті! — Макс нічого не розумів.

— Вона в місті. І нею керує мій чіп. ESP32! — очі Тараса горіли. — Я залишив у коді відкритий порт для оновлення прошивки по повітрю. OTA-update! Я планував оновлювати годівницю для кота з дивана!

Оксана завмерла. Її мозок миттєво підхопив ідею. — Тобто… якщо ми зможемо підключитися до цього чіпа зараз, я зможу надіслати йому команду на дестабілізацію PID-регулятора. Котушки машини увійдуть у резонанс і вибухнуть ЕМІ-імпульсом.

— Саме так! Якщо машина директора зараз десь поблизу УАБС, імпульс буде настільки потужним, що зіб’є налаштування Хроно-Ядра! Архітектор втратить контроль, і портал схлопнеться! — підтвердив Тарас.

— Але є дві проблеми, — голос Оксани став жорстким. — Перша: нам потрібен Wi-Fi роутер, щоб підключитися до чіпа. Мій комунікатор розбитий. Друга: ми замкнені в свинцевій капсулі. Сигнал звідси не вийде.

Макс раптом відчув, як його серце пропускає удар. Він повільно опустив руку в кишеню і дістав свій “мертвий” смартфон. — Роутер є, — тихо сказав він. — Мій телефон. Я можу роздати Wi-Fi з назвою “Taras_Home_5G”.

— Він же розряджений в нуль! — вигукнула Соломія.

— У ньому залишилося трохи заряду в контролері батареї. Якщо його вдарити струмом, він увімкнеться на кілька секунд, — Макс подивився на Оксану. — Тобі вистачить кількох секунд, щоб відправити команду?

— Це один рядок коду, — кивнула вона. — Але залишається свинцева стіна! Радіохвиля не пройде!

Усі подивилися на масивні гермодвері. За ними стояв Головний Архітектор із Першим Секретарем. Відчинити двері — означало отримати порцію плазми в обличчя.

Тарас подивився на розбите скло свого саморобного ліхтарика, який усе ще висів у нього на поясі. Потім перевів погляд на товстезні кабелі охолодження, які відходили від Ядра і йшли в стіни.

— Нам не потрібно відчиняти двері, — похмуро сказав інженер. Він дістав із кишені залишки своєї синьої ізострічки і мультитул. — Радіохвилі відмінно поширюються по мідних провідниках. Ці кабелі йдуть назовні, до трансформаторів будівлі. Ми зробимо з них гігантську антену. Максе, давай телефон. Соломіє, мені потрібен дросель із пульта управління. Оксано… пиши свій скрипт смерті для “Жигуля”.

Червоне світло Хроно-Ядра почало нестерпно пульсувати. Простір у кімнаті почав викривлятися. До повного відкриття розриву залишалося менше двох хвилин. Тарас, зціпивши зуби, почав ножем зрізати товсту ізоляцію з високовольтного кабелю Ядра. Це було самогубство, але іншого виходу не було. Він збирався підключити розряджений смартфон 2024 року напряму до енергосистеми машини часу тоталітарного майбутнього.