Сектор ТР

Атмосфера в аудиторії 302 Сумського фахового коледжу харчової промисловості була настільки густою від нудьги та запаху синтетичного озону, що її можна було різати ножем. Ранкове сонце пробивалося крізь брудні, затягнуті енергозберігаючою плівкою вікна, малюючи тьмяні квадрати на металевих столах студентів.

Тарас стояв біля голографічної дошки, яка періодично блимала зеленим і видавала тихий, роздратований писк. На ньому був засмальцьований синій халат майстра виробничого навчання, який сидів на ньому, як на корові сідло. В руках він тримав старий, потертий “ДержПневмо-Таб” — пристрій, що нагадував цеглину з екраном, — і намагався читати лекцію з “Теорії завантаження протеїнових масивів у синтезатори третього покоління”.

Його лекція була жахливою. Тарас ненавидів теорію, особливо ту, що була написана бюрократичною мовою Режиму 2055 року. Він був механіком, людиною дії, яка звикла спілкуватися з технікою мовою гайкових ключів та синьої ізострічки, а не “сегментації біомаси”.

— …отже, товариші студенти, — бубнів Тарас, не підводячи очей від екрана таблета, — сегментація біомаси відбувається згідно з протоколом “Харчопром-Держстандарт 20:55”, параграф сорок два, підпункт “б”… Це означає, що завантажувальний шнек має обертатися зі швидкістю тридцять два оберти на хвилину, щоб уникнути… е-е-е… передчасної коагуляції протеїну. Зрозуміло?

Аудиторія мовчала. Двадцять підлітків у однаковій сірій формі сиділи ідеально рівно, поклавши руки на столи. Їхні погляди були спрямовані на Тараса, але в очах панувала порожнеча. Дехто з них періодично кліпав, і в глибині їхніх зіниць спалахували мікроскопічні червоні вогники — ознака того, що їхні чипи лояльності перебували в режимі пасивного запису інформації. На задній парті хтось тихо, механічно сопів.

Над головою Тараса, під стелею, завис невеликий дрон-наглядач — куля з полірованого металу з трьома червоними лінзами камер. Він безшумно обертався, скануючи аудиторію на предмет “девіантної поведінки”. Тихий гул його антигравітаційних двигунів був єдиним звуком, окрім монотонного голосу Тараса.

— Який крінж, — пробурмотів Тарас собі під ніс сленгом Макса, який раптом здався йому неймовірно влучним.

Він нарешті відірвав погляд від таблета і подивився на студентів. Його інженерна душа страждала від цього видовища. — Слухайте, хлопці та дівчата, — раптом сказав він, відкладаючи пристрій убік. Його голос став гучнішим і жорсткішим. Дрон-наглядач під стелею миттю розвернувся всіма трьома камерами на нього, а його гудіння стало трохи гучнішим. — Це все бюрократична нісенітниця. Яка різниця, тридцять два оберти чи тридцять три? Якщо ви хочете, щоб ваш синтезатор не забивався кожні дві години, вам треба не протоколи вчити, а техніку відчувати.

За його спиною голографічна дошка несподівано блимала і видала гучний, тривожний сигнал. На екрані з’явився напис: “УВАГА. ВІДХИЛЕННЯ ВІД ЗАТВЕРДЖЕНОЇ НАВЧАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ. ПОВЕРНІТЬСЯ ДО ТЕКСТУ.”

— Я вам розкажу, як це працює насправді, — продовжив Тарас, ігноруючи дошку. Азарт механіка, який нарешті може говорити про справжню справу, переміг страх перед Режимом. — Коли шнек завантажує масу, він створює тиск. Якщо маса занадто в’язка — а вона завжди занадто в’язка, бо Держплан економить на розчинниках — шнек починає перегріватися. Ви це відчуєте за запахом паленої ізоляції. Тоді треба не швидкість міняти, а…

Він не встиг договорити. В аудиторії раптом згасло основне світло. Замість нього під стелею заблимали тривожні сині ліхтарі аварійного освітлення. Голографічна дошка погасла. Дрон-наглядач різко злетів вище і видав пронизливий сигнал тривоги.

Учні, як по команді, синхронно повернули голови до дверей аудиторії. На їхніх обличчях вперше за всю лекцію з’явилася емоція — тваринний, первісний страх.

Важкі металеві двері аудиторії з гуркотом розсунулися в боки.

На порозі стояли троє. Це були не звичайні патрульні Безпеки в громіздких екзоскелетах. Ці троє були одягнені в бездоганно пошиті довгі плащі з чорної синтетичної шкіри, які ледь помітно переливалися в синьому аварійному світлі. Обличчя їхні були приховані глухими масками з композитних матеріалів, з вузькими червоними візорами замість очей. На їхніх грудях холодно світилися срібні значки у формі шестірні, обплетеної блискавкою — символ Кібер-КДБ, елітного підрозділу, який займався “технологічними диверсіями та ідеологічними помилками в коді”.

За ними, в коридорі, виднілися силуети двох важких бойових дронів-павуків, націлених прямо в аудиторію.

Тарас завмер. Його серце пропустило удар. Гайковий ключ, який він за звичкою крутив у руках, з тихим брязкотом впав на металеву підлогу.

Один із агентів, той, що стояв посередині, зробив повільний крок уперед. Його кроки були безшумними, а постава — неприродно ідеальною. Він не йшов, він ковзав, мов тінь.

— Тарас. Спецконтингент НДІ-7. Майстер виробничого навчання, — пролунав голос з-під маски. Він був механічним, позбавленим будь-яких людських інтонацій, посилений голосовим модулятором. — Вас ідентифіковано як джерело технологічної аномалії рівня “Омега”.

Агент підняв руку, і з його передпліччя з клацанням висунувся тонкий металевий циліндр — портативний сканер. Він направив його на Тараса.

— Виявлено несанкціоноване втручання в апаратне забезпечення службового транспорту директора коледжу. Використання заборонених мікросхем невідомого походження. Впровадження девіантного програмного коду, що імітує “капіталістичні стандарти підключення”, — монотонно карбував агент. — Це кваліфікується як “технологічна диверсія проти основ Режиму”. Код 20:55.

Тарас ковтнув слину. Проти КДБ ключ на 12 не допоможе. — Слухайте, товариші офіцери… Це помилка. Я просто контакти зачистив… — спробував він виправдатися, хоча його голос тремтів.

— Система не помиляється, Тарасе. Помиляються лише біоодиниці, — агент опустив сканер. Два інших агенти миттю вихопили з-під плащів електромагнітні карабіни. — Ви підлягаєте негайному арешту для проходження процедури “Повна Дефрагментація та Перепрошивка” в Секторі ТР. Опір марний.

Сектор ТР. Сектор Технологічного Резерву. Тарас знав, що це означає. Це було місце, куди відправляли “несправні” біоодиниці — механіків, інженерів та хакерів, які посміли мислити не за стандартом. Звідти не поверталися. Там людей перетворювали на біороботів — безвольні додатки до верстатів Держплану.

Агенти КДБ рушили до нього. Дрон-наглядач під стелею заскреготав, готуючись випустити паралізуючий розряд.

Тарас подивився на своїх студентів. Вони сиділи нерухомо, мов статуї, дивлячись на його арешт з абсолютним, жахливим байдужістю.

У цей момент, за тисячі кілометрів звідси, у 2024 році, Тарас любив переглядати старі фільми про героїв-механіків. Він завжди уявляв, як би він героїчно відбивався від ворогів за допомогою мультитула. Але зараз, у 2055 році, під синім світлом аварійних ліхтарів, він відчував лише одне — первозданний, тваринний жах.

Один з агентів схопив його за руку. Холод металевої рукавички обпік шкіру. Клацнули магнітні кайданки.

— Протокол арешту виконано, — пролунав механічний голос. — Транспортувати об’єкт у Сектор ТР.

Тараса грубо потягнули до виходу. Він споткнувся об власний гайковий ключ, що лежав на підлозі. Це було останнє, що він бачив у своїй аудиторії, перш ніж важкі металеві двері зачинилися за ним, зануривши студентів назад у їхню ідеальну, сіру тишу.

Кілька годин потому. Закинута насосна станція в промзоні.

Повітря тут було важким і вологим. Воно пахло іржею, мазутом і пліснявою. Тільки тут, на найнижчому рівні нульового сектору, де камери Безпеки були сліпі, Макс, Оксана та Соломія могли почуватися у відносній безпеці.

Це було їхнє Part 2: Локальна мережа, але зараз цей притулок здавався їм кліткою.

У центрі приміщення, на іржавому металевому столі, освітленому тьмяним світлом Оксаниного комунікатора, лежала “синя ізострічка” — фірмовий знак Тараса. Оксана сиділа на ящику, обхопивши голову руками. Її ультрабук був закритий. На її обличчі застиг вираз крижаного жаху, змішаного з професійною люттю.

— Це кінець, — прошепотіла вона, дивлячись на ізострічку. — Вони забрали його. Кібер-КДБ. Це не звичайні патрульні. Вони не ставлять запитань. Вони просто… видаляють помилки.

Макс нервово міряв кроками тісне приміщення. На ньому було його незмінне худі, але зараз воно було брудним і порваним. Він постійно діставав із кишені свій смарт-годинник (illustrated previously), сподіваючись побачити на ньому хоч якусь мережу, але ефір був мертвий.

— Жодного вайбу, жодного сигналу, — Макс зупинився і з силою вдарив кулаком по іржавій трубі. — Сектор ТР. Соломіє, ти ж староста комсомолу, ти маєш знати, що це за діра! Що вони з ним зроблять?!

Соломія стояла в тіні біля стіни. На ній була сіра форма, але без червоного значка. Її обличчя було блідим, а блакитні очі, зазвичай холодні та аналітичні, зараз були повні страху. Вона більше не була частиною Системи. Вона була “девіантом”.

— Це Сектор Технологічного Резерву, — тихо відповіла вона. Її голос вібрував від напруги. — Там знаходиться “Модуль Ретро-Лояльності”. Тараса не вб’ють. Його… дефрагментують. Вони випалять з його мозку всі спогади, всі навички, які не відповідають стандартам Держплану. Вони залишать тільки базові рухові функції і знання того, як крутити гайки. До ранку Тарас, якого ми знали, зникне. Назавжди. Залишиться лише біоробот №404.

Оксана різко підвела голову. В її очах спалахнув вогонь, який не мав нічого спільного з ідеологією Режиму. Це був вогонь люті сисадміна, в якого щойно видалили найважливіший бекап.

— Ні. Жодної дефрагментації, — вона з розмаху відкрила ультрабук. — Він наш маяк. Наш інженер. Наша синя ізострічка, бляха! Ми не можемо просто сидіти тут і чекати, поки його обнулять.

— І що ми зробимо? — саркастично хмикнув Макс. — Хакемо КДБ через твій телефон? У нас немає зброї, немає плану, немає мережі! Ми в СРСР версії кіберпанк! Нас заарештують, як тільки ми вийдемо на поверхню!

— Ми не можемо хакнути КДБ, Максе. Їхні сервери ізольовані від загального Чебурнету, — Оксана швидко застукала по клавіатурі. — Я перевірила всі бекдори. Вони закриті. Але… я можу хакнути інфраструктуру міста, яка веде до Сектору ТР.

Вона вивела на екран комунікатора схему промзони.

— Сектор ТР знаходиться в колишньому корпусі заводу “Електрон”. Це фортеця. Але щоб туди потрапити, КДБ використовує підземні пневмо-транспортери. Одноразові капсули для перевезення девіантів. Тараса везуть саме так.

Пальці Оксани літали по клавішах. Чорне вікно термінала заповнилося рядками коду. — Я не можу відкрити капсулу. Але я можу хакнути систему управління пневмо-поштою. Змінити маршрут. Заблокувати тунелі. Викликати перевантаження компресорів.

Вона зупинилася і подивилася на Макса та Соломію.

— Але щоб це спрацюло, нам треба бути там. Фізично. На одному з вузлів комутації, — Оксана глибоко вдихнула. — Це означає, що ми маємо вийти з нульового сектору. Вийти в промзону, де патрулюють дрони і “Гончаки”. Нам доведеться діяти радикально. Ніяких “потайки”. Нам доведеться прориватися.

Макс відчув, як холодіє все всередині. Він був геймером, він знав, що таке “радикальні дії” в GTA, але GTA не пахло мазутом і іржею.

— Радикально? — проковтнувши клубок у горлі, перепитав він. — Це як? Взяти гайкові ключі і штурмувати завод КДБ? Це самогубство!

— У нас немає вибору, Максе! — вигукнула Оксана. — Якщо ми не зробимо це, Тарас зникне. І ми наступні. Режим не зупиниться, поки не видалить нас усіх!

Соломія вийшла з тіні. Вона подивилася на схему промзони на екрані Оксани. — Оксана права. Якщо ви хочете врятувати Тараса, вам доведеться порушити всі правила. Утилізація або свобода. Третього не дано.

Вона підійшла до іржавої металевої шафи в кутку, яка, судячи з шару пилу, не відкривалася роками. Збила з неї замок за допомогою шматка металевої труби. Відкрила двері.

Усередині, на полиці, лежав пристрій, який у 2024 році назвали б приладом для електромагнітного імпульсу, схрещеним із плазмовим різаком. Це була “Важкий Промисловий Коректомат-М1”. Інструмент для ремонту великих верстатів, який також міг пропікати броню або спалювати електроніку на відстані кількох метрів.

— Я була старостою сектора. Я знаю, де у них технічні ходи. Я знаю, як обійти сканери Безпеки, — Соломія взяла важкий “Коректомат” у руки. Його корпус тьмяно блиснув у світлі комунікатора. — Але щоб дістатися до вузла комутації, нам доведеться пройти через Сектор А. Сектор Автоматизації. Це територія, яку патрулюють дрони-вбивці “Чистильник-55”. Вони реагують на тепло.

Вона простягнула “Коректомат” Максу. — Ти казав, що в GTA це просто. Зараз побачимо, як ти справляєшся з реальним залізом. Коли я вимкну сканер тепла, у вас буде рівно тридцять секунд, щоб пробігти через сектор до технічного ліфта. Оксано, ти хакаєш ліфт. Максе, ти прикриваєш. Якщо з’явиться дрон — пропалюєш йому оптику. Це наш єдиний шанс.

Макс взяв важкий інструмент у руки. Він був холодним і незграбним. Жодної синьої ізострічки Тараса, подумки відзначив він.

Оксана закрила ультрабук і засунула його в рюкзак. Витерла сльози з обличчя. Подивилася на Макса та Соломію. — Добре. План є. Сектор А. Вмикаємо радикальний режим. Ми повернемо нашу синю ізострічку. Або спалимо це місто до бісової матері.

Вона взяла свій комунікатор і активувала скрипт, який мав створити шумову завісу в Чебурнеті-55, щоб маскувати їхній вихід. Система почала зворотний відлік.

За стінами насосної станції, десь далеко нагорі, над смоговим небом Сум 2055 року, з’явилися перші патрульні глісери з червоними мигалками. Кібер-КДБ почало полювання на девіантів.

Троє друзів з 2024 року та одна комсомолка-втікачка зробили перший крок до виходу. План був божевільним, страх — справжнім, а вайб — абсолютно безнадійним.

Вони вийшли в коридор насосної станції. Соломія впевнено йшла попереду. Оксана хакала замки. Макс стискав у руках важкий Коректомат.

Раптом Соломія зупинилася біля масивних гермодверей, що вели в технічний тунель промзони. — Зачекайте, — прошепотіла вона. — Я відчуваю… теплову сигнатуру.

Вона притисла вухо до металу дверей. Оксана миттю активувала сканер на комунікаторі. На екрані з’явився червоний, пульсуючий сплеск.

— Це не дрон, — Оксана похолола. — Це… щось інше. Дуже потужне джерело енергії. І воно рухається просто до нас.

За дверима пролунав важкий, механічний звук, схожий на клацання величезного суглоба. А потім — голос. Позбавлений емоцій, механічний голос КДБ.

— Виявлено несанкціоновану локальну мережу в нульовому секторі. Девіантів заблоковано. Очікуйте на знищення.

Двері почали повільно, з жахливим скреготом, розсуватися в боки. Макс міцніше стиснув Коректомат. Тепер йому було байдуже до GTA. Це було життя. Його життя, життя Оксани і Тараса. І він не збирався його віддавати.