Синя ізострічка і ключ на дванадцять

Сумський фаховий коледж харчової промисловості завжди був місцем, де пахло свіжою випічкою, ваніллю та студентською безтурботністю. Але у 2055 році від цього не лишилося й сліду. Тепер над масивною сірою будівлею, вікна якої були затягнуті енергозберігаючою плівкою, височіли труби вентиляційних шахт, що викидали в жовтувате небо клуби густої білої пари. У повітрі стояв стійкий хімічний запах синтетичного білка та машинного мастила.

Над головним входом тьмяно світилася неонова вивіска: “ДержКоледж Харчової Синтетики №1. Відповідальне споживання — запорука стабільності!”.

Тарас стояв у тіні масивного бетонного козирка, перевіряючи свій новоспечений цифровий профіль на старенькому смартфоні Оксани, який вона віддала йому перед тим, як їхні шляхи розійшлися минулої ночі. Оксані вдалося відвернути увагу “Гончаків”, пустивши їх хибним слідом по каналізаційних колекторах, і вони домовилися залягти на дно. Тарасу потрібен був легальний статус, доступ до інструментів і, бажано, до внутрішньої мережі міста. А де найкраще сховатися інженеру? Серед інших інженерів.

Він глибоко вдихнув різке повітря, натягнув на лоба сіру кепку і рішуче попрямував до прохідної.

Замість звичної вахтерки за броньованим склом сидів кібернетизований черговий із наполовину металевим обличчям. Його праве око — камера з червоним візором — монотонно дзижчало, фокусуючись на Тарасові.

— Мета візиту? — проскрипів черговий механічним голосом, у якому не було жодної людської інтонації. — Пред’явіть ідентифікатор лояльності.

Тарас мовчки притулив екран смартфона до сканера на турнікеті. Апарат пискнув, блимнув зеленим, і на екрані чергового висвітилося досьє, згенероване Оксаною.

— Тарас. Спецконтингент НДІ-7. Спеціалізація: майстер-механік вищого розряду, — зачитав кіборг, і його механічне око на мить завмерло. — Ваша установа ліквідована. Згідно з Директивою 404, ви підлягаєте трудовому перерозподілу. ДержКоледжу критично бракує технічного персоналу для обслуговування навчальних синтезаторів та систем життєзабезпечення. Ви призначаєтесь майстром виробничого навчання у блок “С”. Проходьте.

Важкі стулки турнікета роз’їхалися в боки. Тарас подумки подякував Оксані за її хакерський геній і зробив крок усередину.

Інтер’єр коледжу нагадував декорації до похмурого фільму про бункер. Нескінченні коридори, обшиті металом, тьмяне люмінесцентне світло, таблички з написами на кшталт “Сектор гідратації” або “Лабораторія переробки харчових відходів 3-го циклу”. Студенти, одягнені в однакові темно-коричневі комбінезони, пересувалися строєм, мовчки, опустивши голови.

Майстерня технічного обслуговування знаходилася на мінус першому поверсі. Коли Тарас відчинив масивні двері, йому в ніс ударив знайомий запах перегрітого металу та паленої каніфолі. Але те, що він побачив, змусило його ледь помітно посміхнутися.

Посеред величезного приміщення, заставленого футуристичними, але брудними верстатами, панувала справжня паніка. Десяток студентів із жахом спостерігали за тим, як посеред кімнати б’ється в конвульсіях масивний металевий апарат. Це був робот-прибиральник — потворна конструкція, що нагадувала радянський пилосос “Ракета”, схрещений із бронетранспортером. З його надр валував густий сизий дим, гусениці безпорадно шкребли по бетонній підлозі, а з динаміка лунав пронизливий аварійний сигнал.

Над роботом пітнів місцевий викладач — щуплий чоловік у засмальцьованому халаті. У руках він тримав “ДержТестер-Планшет”, з якого тягнувся товстий кабель прямо в порт на корпусі машини.

— Товаришу старший майстер, інспекція з Держконтролю буде за десять хвилин! — у розпачі кричав один зі студентів. — Якщо Агрегат Прибирання Територій АПТ-7 не вийде на маршрут, нас усіх позбавлять талонів на вуглеводи на тиждень!

— Я бачу! Я бачу! — істерично верещав викладач, гарячково тицяючи пальцем в екран планшета. — Система видає Помилку 20:55! Я відправляю запит на перезавантаження протоколів драйвера гусеничного ходу, але сервер міськвиконкому не відповідає! Алгоритм блокує рух! Це кінець, нас відправлять на уранові копальні…

Тарас спокійно зачинив за собою двері, підійшов до групи і кашлянув. Ніхто не звернув на нього уваги. Апарат АПТ-7 раптом голосно тріснув, і з-під його металевого кожуха вирвався сніп синіх іскор.

— Ану, розійшлися, кібернетики, — басом гаркнув Тарас.

Його голос пролунав настільки владно й незвично для цього заляканого суспільства, що студенти миттєво розступилися, а щуплий викладач ледь не впустив свій дорогоцінний планшет.

— Ви хто такий? — витріщився він на Тараса. — Сюди не можна без допуску!

— Я ваш новий майстер з НДІ-7, — Тарас відсторонив викладача плечем і схилився над димлячим роботом.

Його досвідчене око інженера миттєво просканувало ситуацію. Тоталітарна система створила жахливого монстра: вони напхали в стару, надійну радянську механіку купу дешевих мікросхем і датчиків контролю лояльності. Проблема була не в коді і не в алгоритмах.

Тарас побачив, що від вібрації масивний болт натягувача правої гусениці просто розхитався. Металева тяга перекосилася і фізично перебила кабель живлення центрального процесора, закоротивши його на корпус. А їхні дурні планшети намагалися програмно виправити фізичне коротке замикання.

— Так, зрозуміло, — пробурмотів Тарас. Він випростався і простягнув руку. — Дайте мені ключ на дванадцять. І синю ізострічку. Швидко.

У майстерні повисла мертва тиша. Чути було лише, як іскрить закорочений дріт АПТ-7.

— Що дати? — перепитав викладач, кліпаючи очима. Його обличчя витягнулося від подиву. — Який ще ключ? У нас лише електронні калібратори молекулярних зв’язків з допуском третього рівня! Ремонт здійснюється виключно через програмний інтерфейс! Фізичне втручання в механізми заборонено протоколом безпеки!

— Ясно. Жертви цифрового концтабору, — зітхнув Тарас.

Він відштовхнув викладача, підійшов до якогось іржавого металевого ящика в кутку, який, судячи з шару пилу, не відкривали років двадцять. Збив з нього хитромудрий електронний замок точним ударом кулака, відкинув кришку і почав порпатися в старому мотлосі.

За хвилину він переможно витягнув важкий, радянський гайковий ключ на 12. Потім дістав із власної кишені моток синьої ізоляційної стрічки — інструмент, з яким Тарас не розлучався ніколи, навіть під час подорожей у часі.

Студенти дивилися на нього, як на шамана, що збирається провести ритуал виклику демонів.

Тарас підійшов до робота. — Відійдіть, може коротнути, — кинув він.

Він не став підключати жодних планшетів. Він просто вставив ключ на 12 між кожухом і перекошеною тягою, з силою натиснув, використовуючи його як важіль. Пролунав гучний металевий скрегіт — тяга стала на місце. Далі Тарас перехопив ключ і двома швидкими, впевненими рухами затягнув розхитаний болт так, що на ньому аж виступив конденсат.

Дим почав розсіюватися. Тарас нахилився ближче, голими пальцями (від чого студенти дружно ахнули) роз’єднав іскрящий дріт живлення. Він швидко обмотав оголену мідь кількома шарами синьої ізострічки, ретельно притиснув краї і встромив контакт назад у гніздо.

— А тепер, — Тарас з розмаху, але точно розраховано, вдарив кулаком по металевому корпусу робота, прямо над блоком процесора. — Запускай свою бляшанку.

Викладач, тремтячими руками, натиснув кнопку “Рестарт” на планшеті.

Апарат АПТ-7 завмер. Його червоне око-індикатор кліпнуло, потім засвітилося приємним зеленим кольором. Динамік видав радісний піск: “Систему відновлено. План прибирання активовано. Слава праці!”. Робот бадьоро розвернувся на гусеницях і покатався до виходу з майстерні, енергійно розмахуючи щітками і залишаючи за собою ідеально чисту підлогу.

У майстерні запанувала така тиша, що було чути, як гуде трансформатор у кутку. Десятки очей дивилися на Тараса. В їхніх поглядах читався священний трепет.

— Ви… ви обійшли багаторівневий протокол безпеки Держстандарту фізичним втручанням… — прошепотів один зі студентів, хлопчина в окулярах із товстими лінзами. — Це ж магія рівня Головного Архітектора Системи!

— Це рівень звичайного ПТУ, хлопці, — Тарас незворушно витер руки про шмат якогось ганчір’я. Він подивився на викладача, який стояв із відкритим ротом. — Фізику треба вчити. І механіку. А не лише в планшети тикати. Софт — це добре, але коли заклинило шестерню, ваш код її не проверне.

Викладач ковтнув слину. — Товаришу майстер… Я… Я передаю вам повне керівництво зміною. Ви врятували нас від репресій. Відтепер цей сектор ваш.

Тарас лише кивнув. Він отримав те, що хотів — авторитет, автономію і доступ.

Йому виділили окрему кабінку-кабінет зі старим, облупленим терміналом, який був підключений до внутрішньої мережі коледжу. Екран світився бляклим бурштиновим кольором. Інтерфейс місцевої системи управління навчанням болісно нагадував Тарасу старий добрий Moodle, тільки перекладений на жорсткий бюрократичний канцелярит і з кодуванням cp1251, через що деякі символи відображалися як незрозумілі ієрогліфи.

Тарас сів за масивний металевий стіл, дістав смартфон Оксани і спробував знайти хоч якийсь сигнал мережі, щоб зв’язатися з нею або з Максом. Нічого. Повний вакуум.

Він перевів погляд на робочий термінал. Якщо коледж підключено до загальноміського Чебурнету-55, можливо, він зможе залишити Оксані якесь зашифроване послання в базі даних. Він поклав руки на жорстку механічну клавіатуру і спробував увійти в меню адміністратора бази data.stpp.sumy.ua, але система одразу викинула червоний банер: “ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО. ВАШ РІВЕНЬ ЛОЯЛЬНОСТІ НЕДОСТАТНІЙ”.

Тарас чортихнувся. Він почав переглядати хоча б відкриті файли — розклад занять, списки груп, нормативи видачі пайків. Чим більше він читав, тим більше холодок пробігав по спині. Цей коледж не просто навчав механіків і кухарів. Судячи з документів, “Харчова Синтетика” означала переробку чогось набагато гіршого, ніж просто відходи. У списках інгредієнтів для третього цеху значилися “органічні залишки неідентифікованого походження”.

Раптом екран термінала блимнув. Червоний банер зник. Замість нього весь екран залило суцільним чорним кольором. Вентилятори в корпусі системного блоку завили на максимальних обертах.

Тарас інстинктивно відсунувся від столу, стиснувши в руці гайковий ключ.

На чорному тлі з’явився білий курсор. Він миготнув кілька разів, а потім, рядок за рядком, почав друкуватися текст. Але це був не системний шрифт “Чебурнету”. Це був текст, набраний латиницею, з помилками, ніби хтось дуже поспішав:

> Taras. Ce Oksana. 

> Merezha povnistyu pid kontrolem Bezpeky. 

> Ya obijshla firewall, ale v mene malo chasu. Trasirovka vje jde.

Тарас нахилився ближче, жадібно вчитуючись у кожне слово.

> Maks v bidi. Yoho zabrala “ideologichna policiya” zi shkoly. 

> Zdayet’sya, yogo kuryruye htos’ iz vishchogo eshelonu. 

> Tvij koledzh… ce ne prosto navchalnyj zaklad. 

> Spustys’ na -3 poverh. Tudy, de stoyat’ golovni reaktory syntezu. 

> Vony vykorystovuyut’…

Рядок обірвався. Курсор завис.

Тарас швидко застукав по клавіатурі: Oksano! Sho vony vykorystovuyut?! De Maks?!

Екран спалахнув сліпучо-білим, а потім видав величезний червоний напис на весь монітор: “ПОРУШЕННЯ ПЕРИМЕТРА БЕЗПЕКИ. ТРИВОГА. БЛОКУВАННЯ СЕКТОРУ С.”

У ту ж мить масивні гермодвері, що вели з кабінету Тараса в коридор, з гуркотом опустилися, намертво заблокувавши вихід. Світло в кабінеті погасло, замінившись на пульсуюче, тривожне багряне сяйво аварійних ламп.

Зовні, за товстою сталлю дверей, почувся важкий, ритмічний брязкіт металу по бетону. Це не були кроки студентів. Це були екзоскелети. “Гончаки” Служби Безпеки вже були тут, і вони йшли саме до нього.

Тарас повільно підвівся, міцніше перехопив ключ на 12 і подивився на вентиляційну решітку під стелею. Час для інженерних рішень добігав кінця. Починався час виживання.