Електрична педагогіка

Ранок у Сумах 2055 року починався не з аромату кави чи співу пташок, а з металевого гуркоту та низькочастотного вібрування, що пронизувало бетонні стіни.

Макс стояв перед іржавим дзеркалом у покинутій бойлерній, яку вони з Тарасом та Оксаною перетворили на тимчасовий прихисток після нічної втечі. Він натягував на себе колючий, неприємно пахнучий нафталіном сірий светр, який Тарас здобув десь у підвалах сусіднього будинку. Його власне худі з яскравим принтом довелося сховати на дно рюкзака — тут такий одяг кричав би про девіантність гучніше за сирену.

— Значить так, зумере, — Тарас перевіряв заряд у саморобному ліхтарику, похмуро дивлячись на хлопця. — Ми з Оксаною йдемо шукати деталі для її сканера і спробуємо зрозуміти, хто той хакер, що призначив нам зустріч біля Альтанки. Твоє завдання — не відсвічувати. Легенда є: ти син науковців із закритого НДІ-7. Ідеш до місцевої школи, сидиш тихо, вдаєш із себе ідіота, киваєш на все, що кажуть.

— Ідіота вдавати не складно, складно не збожеволіти від цього вайбу, — огризнувся Макс, ховаючи свій розряджений смартфон у внутрішню кишеню. На екрані був зафіксований згенерований Оксаною QR-код. — А якщо мене запитають про цей НДІ? Що я скажу?

— Скажеш, що проєкт секретний, а за розголошення тебе здадуть на досліди, — подала голос Оксана, не відриваючись від ультрабука. Під її очима залягли глибокі тіні. — Максе, я серйозно. Це тоталітарна система. Тут не ставлять зайвих запитань, бо бояться відповідей. Просто будь сірою мишею.

Вийшовши на вулицю, Макс відчув, як на нього навалилася атмосфера майбутнього. Це було не те блискуче кіберпанк-місто з неоновими хмарочосами, яке він бачив у відеоіграх. Це був монументальний, застиглий у часі Радянський Союз, якому хтось вколов кінську дозу стероїдів і додав антиутопічних технологій.

Вулиця Петропавлівська виглядала лякаюче ідеально. Жодного смітинки, жодного графіті. Дерева вздовж дороги були забрані в металеві корсети, до яких кріпилися датчики газоаналізаторів. По чорному, як скло, асфальту безшумно ковзали масивні тролейбуси. Вони не мали коліс і трималися в повітрі на магнітних подушках, але при цьому були під’єднані до товстих, іскрящих дротів нагорі, що видавали неприємне потріскування. Люди на зупинках стояли рівними шеренгами, одягнені в однакові сірі пальта, і читали новини з голографічних екранів, вмонтованих прямо в зупинкові павільйони. Усі мовчали.

Школа, точніше “Навчально-виховний комбінат лояльності №9”, вивищувалася над районом, мов бетонна фортеця. Вікна були вузькими, затягнутими металевою сіткою, а над масивними подвійними дверима блимав електронний напис: “ЗНАННЯ — ЦЕ СИЛА, СИЛА — ЦЕ РЕЖИМ”.

На вході Макса зустрів не звичний вахтер, а турнікет із купою сканерів. Хлопець нервово ковтнув слину і підніс екран смартфона з QR-кодом до червоного ока зчитувача. Механізм тихо пискнув.

“Ідентифікація: Максим. Статус: Спецконтингент НДІ-7. Переселенець. Рівень лояльності: Не визначено,” — пролунав синтезований голос. “Пройдіть до аудиторії 404 для проходження курсу Інтеграції”.

Важкі металеві дверцята турнікета розсунулися.

Усередині школа пахла мастикою для підлоги, озоном і якимось медичним спиртом. Коридори були пофарбовані в блідо-зелений колір, а вздовж стін тягнулися труби пневмопошти. Учні пересувалися виключно по правій стороні, мовчки, не дивлячись одне одному в очі. Жодних криків на перерві, жодних біганин.

Коли Макс зайшов до аудиторії 404, він ледь не розсміявся вголос — настільки це виглядало абсурдно. Замість звичних легких парт тут стояли масивні сталеві столи, намертво прикручені до підлоги. На кожному столі лежав пристрій, який у 2024 році назвали б гібридом автомобільного акумулятора і друкарської машинки.

Це був “ДержПідручник-МК4”. Масивний, кілограмів на десять, блок із товстого матового пластику та металу. Зверху під кутом розташовувався монохромний зелений екран, що вигорав від старості, а під ним — клавіатура з грубими, високими клавішами. Від кожного такого підручника йшов товстий броньований кабель, що ховався під підлогою.

За столом викладача стояла огрядна жінка з обличчям, що нагадувало бульдога. Її волосся було стягнуте в тугий вузол, а на горлі кріпився невеликий металевий обруч — голосовий підсилювач.

— Новий елемент колективу? — її голос рознісся аудиторією з металевим брязкотом, змусивши Макса здригнутися. — З НДІ-7? Проходь, сідай за вільний термінал. Я — товариш Наставниця. Сьогодні ми вивчаємо основи Економічної Безпеки.

Макс обережно сів за задню парту. Стілець був жорстким і холодним. Він подивився на “ДержПідручник”. На екрані блимав курсор, очікуючи вводу.

— Активувати термінали, — скомандувала Наставниця. — Завдання перше: введіть точну квоту перевиконання плану збору кремнію за минулу п’ятирічку.

Усі учні в класі синхронно поклали руки на клавіатури. Пролунав гучний стукіт механічних клавіш. Макс розгублено дивився на екран. Яка ще квота? Який кремній? Він обережно натиснув пальцем на клавішу “Допомога”, сподіваючись на якусь підказку чи хоча б меню.

У ту ж мить його пальці пронизав гострий, болючий електричний розряд.

— Ай, бляха! — Макс інстинктивно відсмикнув руку, мало не перекинувши стілець. Його пальці оніміли, а в повітрі запахло паленою шкірою.

Увесь клас, як по команді, повернув голови до нього. Очі підлітків були абсолютно порожніми, без краплі співчуття.

— Ненормативна лексика. Спроба обходу системи без дозволу, — монотонно прогримів голосовий підсилювач Наставниці. — Підручник має вбудовану систему стимуляції уваги. За кожну помилку, за кожне невірне натискання, за відхилення від алгоритму — розряд. Напруга зростає з кожною помилкою. Це формує правильні нейронні зв’язки. Боляче буває лише тим, хто не бажає вчитися на благо Режиму.

Макс сидів, зціпивши зуби і потираючи руку. Оце так педагогіка майбутнього, подумав він, відчуваючи, як по спині тече холодний піт. Жодного булінгу, тебе просто б’є струмом шматок заліза.

— Оскільки об’єкт із НДІ-7 не адаптований до наших стандартів, йому потрібен куратор, — продовжувала Наставниця. — Колектив не може страждати через одного відстаючого. Хто візьме на себе відповідальність за ідеологічну інтеграцію новенького?

З першого ряду піднялася струнка фігура.

— Дозвольте мені, товаришу Наставнице. Як староста сектора, я зобов’язана допомогти заблукалому елементу.

Дівчина обернулася. На ній була та сама бездоганна темно-синя уніформа, а на грудях холодно світився червоний електронний значок. Темне волосся було заплетене в тугу косу. Але найголовніше — її очі. Пронизливі, яскраві, неприродно блакитні очі, які різко контрастували з сірістю цього світу.

Макс відчув, як серце провалюється кудись у район шлунка. Це була Соломія. Та сама “ідеальна комсомолка”, яка ледь не здала їх патрулю біля автомата з водою минулої ночі.

Вона дивилася прямо на нього. Її обличчя залишалося кам’яним, жоден м’яз не сіпнувся, щоб видати впізнавання, але в її блакитних очах танцювали крижані іскри абсолютної впевненості.

— Схвалюю, Соломіє, — кивнула Наставниця. — Пересядь до нього. Відповідаєш за його показники своїм власним рейтингом.

Соломія зібрала свій ідеально складений рюкзак і граціозно, майже безшумно, пройшла між рядами. Вона сіла за сусідній термінал поруч із Максом. Її рухи були чіткими, як у робота.

— Привіт, новенький, — тихо сказала вона, не дивлячись на нього. Її пальці швидко лягли на клавіатуру, і на її екрані побігли правильні відповіді. — Тримай руки на столі. Якщо спробуєш натиснути щось сам — я підвищу напругу на твоєму терміналі до третього рівня. Ти знепритомнієш.

— Ти… ти ж та з провулка, — прошепотів Макс, відчуваючи, як пересихає в горлі. — Ти мене здаси?

— На уроці розмовляти заборонено. Лояльність вимагає тиші, — її голос був ледь гучнішим за гудіння вентиляції. Вона натиснула кілька клавіш на своєму підручнику, і екран Максового термінала раптом заблокувався, показуючи зеленим шрифтом: “Синхронізація з куратором”. — Я відповідатиму за тебе. Сиди і вдавай, що читаєш.

До кінця уроку Макс сидів ні живий ні мертвий. Він скоса розглядав Соломію. Зблизька вона виглядала ще більш ідеальною, майже пластиковою. Бліда шкіра, рівний профіль і цей погляд… У ній було щось лякаюче, але водночас привабливе. Вона зламала систему його підручника за три секунди, щоб він не отримував розрядів, але для чого? Щоб здати його особисто?

Коли пролунав різкий, схожий на фабричний гудок, дзвінок, Соломія першою підвелася. — Іди за мною, — кинула вона, прямуючи до виходу.

Макс поплентався слідом. Коридори школи швидко заповнилися однаковими сірими учнями. Соломія вела його кудись углиб будівлі, подалі від основних потоків. Вона завернула за кут, пройшла повз двері з написом “Кабінет політкорекції” і штовхнула важкі двері, що вели на пожежну драбину.

Тут було напівтемно і тхнуло сирістю. Як тільки двері за ними зачинилися, Соломія різко розвернулася. Її рука блискавично метнулася вперед і вхопила Макса за комір светра, з силою притиснувши його до холодної бетонної стіни.

Хлопець зойкнув від несподіванки, ударившись потилицею. Він спробував вирватися, але ця тендітна на вигляд дівчина тримала його з силою гідравлічного преса.

— А тепер слухай сюди, “Спецконтингент НДІ-7”, — прошипіла вона. Її блакитні очі були за кілька сантиметрів від його обличчя, і тепер у них не було холодної комсомольської байдужості. Там горів лютий, живий вогонь. — Твоя хакерша дуже класно придумала легенду. База даних міськвиконкому з’їла її, як свіжий пиріжок.

Макс завмер. Звідки вона знає про Оксану?

— Але ти, зумере, проколовся на деталях, — Соломія дістала з кишені свій комунікатор і піднесла до обличчя Макса. На маленькому екрані світилося досьє: його фотографія, ім’я і статус переміщеної особи. Але поперек досьє горів червоний штамп: “СУПЕРЕЧНІСТЬ ДАНИХ”.

— Для тупих дронів і патрульних цього достатньо. Але я маю доступ до архівів Служби Безпеки, — її голос вібрував від напруги. — НДІ-7 було повністю знищено під час “Очищення” п’ятнадцять років тому. Там не вижив ніхто. Усі чипи розплавилися. А твій папірець, яким ти намагався розплатитися вночі… Гривні. Їх вилучили з обігу в 2030-му.

Вона відпустила його комір, але не відійшла ні на крок.

— Ти з минулого. Ви всі троє. І ви гадки не маєте, в яке пекло потрапили.

— Звідки… звідки ти знаєш про минуле? — проковтнувши клубок у горлі, запитав Макс.

Соломія не відповіла. Натомість вона натиснула кнопку на комунікаторі. Зображення Максового досьє зникло, а на його місці з’явилося відео з камер спостереження.

Макс похолов. На чорно-білому, зернистому відео були чітко видно Тараса й Оксану. Вони йшли вулицею Троїцькою, ховаючись у тінях дерев, але за ними, на відстані кількох десятків метрів, безшумно ковзали три чорні фігури в екзоскелетах. Це були “Гончаки” Безпеки, елітні підрозділи ліквідаторів.

— Здається, твої друзі не дочекаються 23:00 біля Альтанки, — тихо сказала Соломія, дивлячись йому прямо в очі. — До їхнього затримання залишилося менше трьох хвилин. І єдиний, хто може їх врятувати… це я. Але для цього ти маєш зробити одну річ.