Санітарний кордон

Важкий чавунний люк колектора під мостом на Харківській піддався з противним, іржавим скреготом, який, здавалося, рознісся луною на половину мертвого міста. Макс зціпив зуби, налягаючи на металевий край усім тілом, поки Соломія, впираючись ногами у вогкий бетон набережної, тягнула кришку на себе. У щілину, що утворилася, миттєво війнуло таким смородом, що Макс ледь не виплюнув свій сірий кубик “живильної суміші”, з’їдений ще вранці.

Це був концентрований запах сірководню, гнилого металу, застояної хімії та якогось тваринного мускусу.

— Оце так амбре… — прохрипів хлопець, затискаючи ніс рукавом свого брудного худі. — Це не колектор, це пряма кишка якогось кібер-динозавра. Ми точно маємо туди лізти?

— У нас тринадцять хвилин, Максе, — жорстко відрізала Соломія. Її обличчя в тьмяному світлі вуличних ліхтарів, що пробивалося крізь жовтий смог, було зосередженим і блідим. — Оксанин таймер уже йде. Камери Сектору ТР сліпі просто зараз, але якщо ми не опинимося всередині до того, як сервери перезавантажаться — нас розірвуть на шматки автоматичні турелі у внутрішньому дворі. Спускайся. Я закрию люк.

Макс кинув останній погляд на токсичне небо Сум 2055 року, перекинув ноги через край і почав спускатися по слизьких, вкритих якоюсь чорною слиззю металевих скобах, вмурованих у стіну шахти.

Темрява підземелля проковтнула його миттєво. Через секунду над головою гупнув чавунний люк, відрізаючи їх від зовнішнього світу і занурюючи в абсолютний, непроглядний морок.

Соломія спустилася слідом. Вона дістала свій перепрошитий комунікатор і увімкнула ліхтарик. Вузький, холодний промінь висвітлив гігантську бетонну трубу діаметром зо три метри. Води тут майже не було — лише густа, масляниста чорна рідота, що текла тонким струмочком по самому дну, утворюючи смердючі калюжі. Стіни колектора були вкриті дивним наростом, схожим на пульсуючу плісняву, яка злегка фосфоресціювала слабким фіолетовим світлом.

— Оксано, ти на зв’язку? — Макс постукав по своєму бездротовому навушнику. — Ми в трубі. Починаємо рух.

У відповідь пролунав лише глухий тріск статики.

— Оксано? Прийом! База, відповісти зумеру! — він спробував ще раз, відчуваючи, як холодний піт проступає на спині.

— Глухо, — Соломія подивилася на екран свого пристрою. — Сигнал не проходить. Або бетон надто товстий, або…

Вона не договорила. Те, що Оксана залишилася в насосній станції сама, і те, що зв’язок обірвався саме тоді, коли напруга досягла піку, не віщувало нічого доброго. Але повертатися вони не могли. Життя Тараса залежало від того, наскільки швидко вони подолають цей кілометр під землею.

— Ідемо, — скомандувала колишня староста, ступаючи в чорну рідоту. Звук її кроків відлунював від склепінь труби багатократним, моторошним ехо.

Макс пішов за нею, намагаючись ступати слід у слід. — Слухай, а звідки тут узагалі ця труба? — запитав він, намагаючись порушити гнітючу тишу, яка тисла на мозок гірше за страх. — Я ж місцевий, із 2024-го. Під мостом на Харківській ніколи не було такого гігантського зливу. Ми тут на байдарках плавали.

— Її побудували в тридцятих роках, одразу після встановлення Купола, — Соломія світила ліхтариком уперед, її голос був рівним, але Макс відчував у ньому ледь помітне тремтіння. — Коли місто ізолювали, всі відходи виробництва, вся токсична хімія з заводів перестала виводитися за межі регіону. Її скидали сюди. У підземні резервуари. Це дренажна артерія колишнього заводу “Електрон”.

— Тобто ми зараз ідемо по руслу річки з отрути? Клас. Просто десять із десяти за вибір локації для спавну.

— Отрута — це найменша з наших проблем, — вона раптом зупинилася і підняла руку, стиснуту в кулак. Жест, який означав абсолютну тишу.

Макс завмер, ледь не втративши рівновагу на слизькому бетоні. Попереду, метрів за п’ятдесят, де промінь ліхтарика вже розсіювався в темряві, пролунав звук.

Це не був плескіт води чи гудіння труб. Це було тихе, багатолапе шарудіння. Ніби хтось великий і пазуристий перебирав ногами по стіні колектора. Потім пролунав низький, вібруючий писк — такий гучний, що він більше нагадував гавкіт собаки з зірваними голосовими зв’язками.

— Це… пацюколов? Як у бібліотеці? — пошепки запитав Макс, відчуваючи, як серце провалюється в шлунок. У нього досі не було жодної зброї, навіть того важкого інструменту, який він залишив Оксані.

— Гірше, — Соломія повільно опустила промінь ліхтарика вниз, щоб не привертати увагу. — Пацюколови — це машини. А це… об’єкт їхнього полювання. Ті, хто вижив після зливу хімікатів.

У темряві попереду спалахнули дві жовті, фосфоресціюючі цятки. Очі. Вони були занадто далеко одне від одного, щоб належати звичайному щуру.

Силует тварини повільно виступив із мороку. Вона була розміром із дорослого пітбуля. Її тіло було покрите не шерстю, а жорсткими, схожими на дріт щетинками та гнійними виразками, що світилися фіолетовим у темряві. Хвіст був товстим, лускатим і безволосим, як корабельний канат. З пащі, кривої від мутацій, капала густа слина, оголюючи два ряди жовтих, як долота, різців, здатних перегризти арматуру.

Мутант повів носом, втягуючи повітря. Він відчув їх.

— Трясця… — Макс мимоволі зробив крок назад. — Якщо ця штука кинеться, нам гайки. Вона нам ноги відгризе за секунду!

Щур-мутант видав агресивне, хрипке шипіння і напружив задні лапи, готуючись до стрибка.

Але стрибка не сталося.

У ту мить, коли монстр відірвався від землі, стіни колектора навколо нього раптом ожили. З непримітних щілин у бетоні з неймовірною швидкістю вискочили чотири металеві троси з шипами. Вони з хрустом обвилися навколо тіла мутанта прямо в повітрі.

Пролунав огидний звук розривання плоті і хрускіт кісток. Щур заверещав так страшно, що Макс інстинктивно затулив вуха руками.

Зі стелі опустилася масивна металева турель. Без жодного звуку пострілу, вона випустила тонкий, сліпучо-червоний лазерний промінь, який акуратно, мов скальпель, пройшовся вздовж тіла підвішеного щура, розрізавши його навпіл. Рештки монстра з гучним плюскотом впали в чорну рідоту, а металеві троси так само миттєво втягнулися назад у стіни. Турель сховалася в стелю.

Усе зайняло менше двох секунд.

Макс стояв, відкривши рота, не в змозі вимовити ні слова. Його трясло.

— Що… це… було? — нарешті видушив він, дивлячись на чорну калюжу, де щойно зник монстр.

— Автоматизована система дератизації “Бар’єр-3”, — голос Соломії був беземоційним, але Макс бачив, як вона судорожно стискає комунікатор. — Вона була розроблена в 2040-х, коли мутанти почали прориватися на нижні поверхи промзони і жерти обладнання. Система абсолютно автономна і сліпа до ідентифікаторів. Вона реагує виключно на масу тіла, рух і тепло. І вона розриває все, що перетинає зону контролю.

— І ми маємо пройти… через це? — Макс нервово засміявся, вказуючи в темряву труби. — Слухай, може, ми краще здамося КДБ? Там нам хоча б мозок форматуватимуть, а не розріжуть лазером на шаурму!

— На таймері вісім хвилин, Максе, — дівчина підняла ліхтарик, і його промінь висвітлив тунель попереду.

Тепер Макс побачив те, чого не помічав раніше. Уся внутрішня поверхня колектора, на сотні метрів уперед, була поцяткована тонкими, майже невидимими червоними лініями. Лазерні розтяжки. Вони перетинали трубу під різними кутами, утворюючи смертоносну павутину. На стінах періодично спалахували зелені індикатори датчиків руху.

Це був не просто шлях. Це була м’ясорубка.

— Ми не можемо це обійти, труба кругла! — Макс у відчаї вдарив кулаком по стіні. — Це нереально. Якби в мене був якийсь ЕМП-гранатомет, як у Гвинта…

— Не панікуй. Ти ж граєш у ці свої ігри. Сприймай це як… як ти казав? Спідран? Смуга перешкод, — Соломія зняла свою сіру куртку, залишившись у тонкій водолазці. Вона міцно зав’язала куртку на поясі, щоб та не бовталася. — Ця система архаїчна. Її алгоритми мають затримку в три десятих секунди на розпізнавання цілі після перетину лазера. Якщо рухатися плавно, не створюючи різких коливань повітря, і не перекривати промінь більше ніж на мілісекунду, датчики спишуть це на падіння конденсату або пил.

— Ти збираєшся танцювати між лазерами, які щойно розпиляли гігантського щура?!

— Я піду першою, — проігнорувала його істерику Соломія. — Роби точнісінько те, що і я. Дивись на мої ноги і мої плечі. Одне невірне рух — і нас не стане. Час пішов.

Вона зробила глибокий вдих і ступила в червону павутину.

Максу здалося, що час зупинився. Він дивився, як колишня комсомолка, дівчина, яка ще кілька днів тому жила за ідеальним статутом Режиму, зараз гнучко, мов гімнастка, прослизає між смертоносними променями. Вона переступила через нижній лазер, плавно пригнулася під перехресним, обережно обійшла зону датчика тиску на підлозі, яку вирахувала лише за ледь помітною зміною кольору бетону.

— Твоя черга, — прошепотіла вона, відійшовши на два метри.

Макс зціпив зуби. У голові промайнула думка про Тараса, який зараз сидить у капсулі, очікуючи на стирання пам’яті. Про Оксану, яка ризикувала життям, створюючи для них це “вікно”.

Спритність +100, чувак. Ти проходив хардкорні паркури в “Майнкрафті”. Ти зможеш, подумки підбадьорив він себе.

Він підняв ногу і повільно, неймовірно повільно, переніс її через перший червоний промінь. Лазер був настільки близько, що Макс відчув його тепло крізь тканину джинсів. Опустив ногу. Видихнув. Далі. Пригнутися. Перенести вагу. Не дихати.

Наступні п’ятдесят метрів перетворилися на тортури. Вони рухалися зі швидкістю равлика, згинаючись у неймовірних позах, щоб не зачепити промені. Кожен м’яз у тілі Макса горів від напруги. Піт заливав очі, але він навіть не міг підняти руку, щоб витерти його — будь-який різкий рух міг активувати “Бар’єр-3”.

— Шість хвилин, — ледь чутно кинула Соломія, коли вони пройшли чергове сплетіння.

Раптом труба колектора здригнулася. Це була не просто вібрація від поїзда маглева нагорі. Це був глибокий, структурний поштовх, від якого зі стелі посипалися шматки штукатурки.

Один із таких шматків, розміром із кулак, впав рівно між Максом і Соломією, перетнувши одразу два лазерні промені.

Система відреагувала миттєво.

Зі стін із шипінням вирвалися троси з шипами. Два з них пронеслися в міліметрах від обличчя Макса, вп’явшись у бетон на протилежному боці. Зі стелі опустилася турель. Її лінза спалахнула, готуючись випустити ріжучий промінь.

— Лягай! — закричала Соломія, хапаючи Макса за плече і тягнучи його вниз, прямо в чорну, смердючу воду на дні колектора.

Вони впали в рідоту рівно за мить до того, як червоний лазер прорізав повітря там, де щойно були їхні голови. Повітря миттєво нагрілося, запахло паленим озоном.

Макс задихався, лежачи в мазуті. Турель покрутилася кілька секунд, скануючи простір. Не знайшовши великої біологічної цілі на рівні своїх сенсорів (вода і мазут тимчасово екранували їхнє теплове випромінювання), машина зі скрипом втягнулася назад у стелю. Лазерна сітка відновила свій звичний, статичний режим.

— Вставай, — прохрипіла Соломія, піднімаючись із калюжі. Її обличчя і одяг були чорними від токсичного слизу, але очі горіли відчайдушною рішучістю. — Нам залишилося сто метрів. І чотири хвилини.

Вони більше не гралися в обережність. Залишок шляху вони долали ривками, прораховуючи патерни роботи сенсорів. Макс кілька разів ледь не впав, ковзаючи на слизькому бетоні, але Соломія щоразу підхоплювала його. Вони працювали як єдиний механізм. Зумер із минулого і комсомолка з майбутнього.

Коли червоне освітлення сенсорів нарешті залишилося позаду, труба колектора різко пішла вгору, закінчуючись масивною металевою решіткою.

— Це воно, — Соломія підбігла до решітки і освітила її ліхтариком. — Технічний шлюз ізолятора. За цією решіткою — розподільний вузол пневмопошти. Туди мала прибути капсула з Тарасом, якщо Оксанин скрипт спрацював правильно.

Вона вхопилася за іржаві прути і спробувала їх потягнути. Решітка не піддалася. Вона була намертво вмурована в бетон. У центрі конструкції виднівся електронний замок — масивна коробка з миготливим червоним індикатором.

— Трясця! Він електронний! — Макс у відчаї вдарив по прутах. — Оксано! Оксано, ти нам потрібна! Ми біля шлюзу!

Він стукав по навушнику, але у відповідь чув лише глуху, байдужу статику. Зв’язку не було. Оксанин вірус поклав сервери в’язниці, але вони були замкнені ззовні, перед непробивною перешкодою.

Соломія подивилася на екран комунікатора. — Одна хвилина і сорок секунд, Максе. Через сто секунд брандмауер ізолятора перезавантажиться. Цей замок увімкне сигналізацію, а турелі по той бік решітки оживуть. Ми в пастці.

Макс гарячково оглядав замок, підсвічуючи його своїм ліхтариком-брелоком. — Має бути вихід. Це просто залізо. Тарас би щось придумав. Він би розібрав його на запчастини!

— Ми не Тарас, — тихо сказала дівчина, опускаючись на коліна біля решітки. Сили покинули її. — Ми пройшли м’ясорубку, щоб померти під зачиненими дверима. Як іронічно.

— Ні, бляха! Я відмовляюся в це вірити! — Макс схопив уламок труби, що валявся поруч, і почав несамовито гамселити по електронному замку. Іскри сипалися на всі боки, але товстий пластик корпусу лише дряпався. — Відчиняйся, тупа бляшанко!

Таймер на годиннику Макса показував: 00:45… 00:44…

— Максе, зупинись. Ти привернеш увагу патрулів зсередини, — Соломія поклала руку йому на плече.

Хлопець відкинув трубу. Він важко дихав, дивлячись на червоний індикатор замка, який невідворотно блимав, відраховуючи їхні останні секунди. Вони зробили неможливе, але Система виявилася сильнішою.

00:15… 00:14…

— Вибач, — Макс повернувся до Соломії. У напівтемряві він бачив лише блиск її очей. — Я втягнув тебе в це. Ти могла б зараз сидіти у своїй школі, бути ідеальною…

— Не кажи дурниць, — вона похитала головою. — Це були найстрашніші, але найсправжніші два дні в моєму житті.

00:03… 00:02…

Вони завмерли, очікуючи на виття сирени і гуркіт активації внутрішніх турелей. Макс інстинктивно затулив Соломію собою.

00:00.

Тиша.

Сирена не залунала. Натомість червоний індикатор на замку раптом видав короткий, подвійний писк. Колір змінився з криваво-червоного на яскраво-зелений.

Усередині масивного механізму щось важко клацнуло. Внутрішні засуви, які Макс марно намагався розбити трубою, плавно і безшумно відійшли вбік. Важка металева решітка, скрипнувши незмащеними петлями, повільно прочинилася всередину, відчиняючи їм шлях до ізолятора.

Макс витріщився на відчинені двері, не вірячи власним очам. — Вона… вона відкрилася? Але як?! Оксани ж немає на зв’язку!

Соломія повільно підвелася, напружуючи зір, щоб розгледіти те, що було по той бік решітки. Технічний коридор Сектору ТР був освітлений стерильним білим світлом.

І там, за два метри від відчиненої решітки, у тіні масивного розподільчого щита, хтось стояв.

Силует був кремезним, у засмальцьованому синьому халаті. У руках людина тримала якийсь дивний, кустарно зроблений пластиковий ключ, з якого стирчали дроти. А на поясі, яскравою блакитною плямою, виділявся моток фірмової ізострічки.

— Та що ви там телитесь, молодь? — пролунав знайомий, хрипкий баритон, у якому чулося ледь приховане полегшення. — Я вже три хвилини цей замок зсередини колупаю своїм 3D-друкованим ключем, а ви там двері трубами ламаєте! Заходьте швидше, поки сервери цієї гебні не перезавантажилися!

— Тарас!!! — Макс ледь не закричав від радості, кидаючись усередину.

Інженер був живий. Його пам’ять не стерли. Але за спиною Тараса, у довгому коридорі ізолятора, вже спалахували перші аварійні лампи — сервери КДБ піднімалися з мертвих. Час вийшов. Справжнє пекло тільки починалося.