Аналоговий злам

Макс влетів у вузький отвір технічного шлюзу так, ніби за ним гналася сама смерть. Власне, так воно і було: ззаду дихала смородом і лазерами труба колектора, а попереду розгорталося високотехнологічне пекло Сектору ТР. Хлопець не втримався на ногах, перечепився через високий металевий поріг і з розмаху впав на ідеально чисту, білосніжну кахельну підлогу ізолятора.

Соломія заскочила слідом, плавно згрупувавшись у падінні, і миттєво обернулася, допомагаючи Тарасу засунути важку решітку назад. Металеві засуви клацнули, відрізаючи їх від запаху мазуту та щурів-мутантів.

— Тарасе Михайловичу! — Макс підхопився на ноги, забувши про біль у розбитих колінах. Він кинувся до інженера і стиснув його в таких обіймах, що в того аж кістки хруснули. — Живий! Бляха-муха, ви живий! Ми думали, вам уже мозок відформатували на флешку!

— Відпусти, зумере, задушиш! — прохрипів Тарас, плескаючи хлопця по спині своєю важкою, мозолистою рукою. На його обличчі, попри бруд і садна, грала втомлена, але щира посмішка. — Щоб мій мозок відформатувати, їм спочатку треба знайти сумісні драйвери. А я працюю на старій добрій людській впертості.

Соломія підійшла ближче, не вірячи своїм очам. Вона оглянула Тараса з ніг до голови. — Але як? Я бачила протоколи арешту КДБ. Вони ж роздягають догола, сканують кожну клітину, забирають усе аж до пломб у зубах! Як ви вибралися з камери дефрагментації?

Тарас хитро примружився і підняв праву руку. У його грубих пальцях був затиснутий дивний предмет. Це був шматок синього ABS-пластику — того самого, який він знайшов у підвалах коледжу і з якого збирав деталі на своєму підпільному 3D-принтері. Але ця деталь не була схожа на корпус для жучка чи руків’я мультитула. Це був складний, багатогранний циліндр із безліччю виступів, пазів і мікроскопічних зубців, які утворювали химерний геометричний візерунок.

— Радянський ГОСТ, дівчинко, — з гордістю промовив інженер, покрутивши пластикову деталь у світлі ламп. — Навіть у 2055 році ці параноїки не довіряють електроніці на сто відсотків. Електронні замки їхніх камер керуються суперкомп’ютерами, магнітними полями та розпізнаванням сітківки. Але на випадок повного блекауту або ядерного удару в кожному такому замку є прихований механічний дублер. Аналогова серцевина. Я вивчав їхні креслення ще в коледжі, коли лагодив двері в Секторі С.

— І ви… надрукували універсальний ключ? — Макс витріщився на шматок синього пластику так, ніби це був Святий Грааль.

— Надрукував, — кивнув Тарас. — Заховав його в каблук свого робочого черевика. Вони сканували на метал і електроніку, а на шматок пластику їхні детектори не зреагували. Мене пристебнули до крісла в камері, надягли на голову оту їхню праску для стирання пам’яті… А потім бац!

Тарас клацнув пальцями. — Світло моргнуло. Електроніка зависла. Їхня система видала помилку підключення до бази даних. Це ж Оксана зробила, так?

— Вона пустила їм вірус через Держплан, — підтвердила Соломія, тривожно озираючись. — Завалила сервери нескінченними запитами.

— Дай їй Боже здоров’я і стабільного пінгу, — серйозно сказав Тарас. — Поки їхні санітари бігали в паніці, намагаючись перезавантажити стійки, я витягнув ногу з фіксатора — він теж ослаб без живлення — дістав ключ і просто провернув механічний паз із внутрішнього боку дверей. Клац — і я в коридорі. А там уже зустрів вас.

— Геніально. Просто імба, — видихнув Макс. Але його радість тривала недовго.

Над їхніми головами, під стелею технічного коридору, пролунав тихий, але пронизливий звук, схожий на звук зарядки конденсатора спалаху на старому фотоапараті. Освітлення в коридорі, яке досі було стерильно-білим, раптом моргнуло і змінилося на агресивний, пульсуючий багряний колір.

Сервери Кібер-КДБ піднялися з бекапу. П’ятнадцять хвилин Оксаниного дива закінчилися.

Зі стін із тихим шипінням пневматики почали висуватися чорні півсфери. Об’єктиви камер спостереження, які ще хвилину тому дивилися в підлогу, як мертві комахи, одночасно піднялися, фокусуючись на трійці втікачів. Їхні червоні індикатори заблимали, передаючи дані на центральний пульт.

“УВАГА. ПОРУШЕННЯ ПЕРИМЕТРА СЕКТОРУ ТР. ІДЕНТИФІКАЦІЯ… ОБ’ЄКТ 404. ОБ’ЄКТ ТАРАС. НЕВІДОМИЙ ОБ’ЄКТ. СТАТУС: ЛІКВІДАЦІЯ,” — рознісся коридорами глухий, металевий голос брандмауера “Червоний Щит”.

— Час вийшов, — Соломія вихопила з-за пояса важкий гайковий ключ, який Тарас дивом зберіг. — Вони нас бачать!

Сектор Технологічного Резерву не був в’язницею в класичному розумінні цього слова. Це була скоріше фабрика з переробки людських душ. Макс, озирнувшись, відчув, як до горла підступає нудота. Довгий, кілометровий коридор, у якому вони опинилися, був заставлений рядами скляних капсул. Усередині деяких із них виднілися силуети людей, обплутаних трубками та дротами, що вели прямо до їхніх голів. Це і був “Модуль Ретро-Лояльності”. Людей не тримали в камерах — їх підключали до системи, як флешки, форматуючи їхню свідомість і заливаючи нові, схвалені Партією алгоритми поведінки. Повітря тут пахло медичним спиртом, паленою пластмасою і чимось невловимо страшним — запахом стерильного божевілля.

— Нам треба прорватися до виходу на поверхню. До транспортного шлюзу, — Тарас вказав на масивні броньовані двері в самому кінці цього жахливого коридору. — Я зможу відкрити їх своїм ключем. Але мені потрібен час. Хоча б хвилина.

— Ви не встигнете! — крикнула Соломія, перекриваючи виття сирен. Вона вказала на стелю в кінці коридору.

Там, прямо над броньованими дверима, бронепанелі роз’їхалися в боки. Зі стелі опустилася спарена плазмова турель. Вона була масивнішою за ті, що вони бачили в колекторі. Два товстих чорних стволи почали повільно розвертатися в їхній бік, синхронізуючись із камерами відеоспостереження.

— Ця штука рознесе нас на атоми, щойно ми вийдемо з-за укриття! — Макс втиснувся спиною в найближчу бетонну колону, відчуваючи, як дрібно тремтять руки. — Оксани немає! Вона не вимкне камери!

— Значить, вимкнемо ми, — різко сказав Тарас. Його очі гарячково бігали по стінах, скануючи інфраструктуру ізолятора. Інженерний мозок працював на максимумі.

Він схопив Макса за плече і розвернув до себе. — Слухай сюди, хлопче. Бачиш отой жовтий щиток на стіні, метрів за двадцять звідси, наполовину втоплений у підлогу?

Макс визирнув з-за колони. Дійсно, біля однієї зі скляних капсул у стіну був вмонтований масивний металевий ящик із попереджувальним знаком радіаційної небезпеки та блискавкою.

— Це магістральний розподільник живлення для всього блоку камер і турелей цього коридору, — швидко пояснював Тарас. — Вони пустили силовий кабель під підлогою, щоб його не перебили під час бунту. Але щиток відкритий для сервісного обслуговування. Мені треба, щоб ти дістався туди і замкнув його. Фізично знеструмив цей клятий коридор.

— Замкнути?! — Макс витріщився на інженера. — Там же напруга така, що мене перетворить на купку попелу!

— Не перетворить, якщо використаєш діелектрик! — Тарас зірвав зі свого пояса залишки мотка синьої ізострічки і втиснув її Максу в руку. Потім зняв із себе свою стару, грубу гумову рукавицю, яку використовував для зварювання, і віддав її хлопцеві. — Одягни це на праву руку. Візьмеш будь-який металевий штир, обмотаєш його ізострічкою до половини, щоб тебе не пробило, і вгатиш голим кінцем прямо між двома мідними шинами всередині щитка. Буде феєрверк, але автоматика вирубить світло і турель!

— А ви?!

— А я і Соломія побіжимо до головних дверей! Поки турель наводитиметься на нас, ти маєш її вирубити. Це питання секунд, Максе. Зрозумів? Секунд!

Турель у кінці коридору видала низьке, гуркітливе гудіння. Вона завершила калібрування. Червоні лазерні цілевказівники ковзнули по підлозі, наближаючись до їхньої колони.

— Я… я зроблю це, — прохрипів Макс. Він натягнув на руку жорстку гумову рукавицю. Вона була завелика і смерділа паленим металом, але зараз це була його єдина броня.

Він озирнувся в пошуках металевого штиря. Поруч валявся зламаний штатив від якоїсь медичної крапельниці. Хлопець схопив його, швидко обмотав половину трубки синьою ізострічкою, не шкодуючи матеріалу.

— На рахунок три, — Тарас дістав свій синій пластиковий ключ, перехоплюючи його зручніше. Соломія стиснула в руці гайковий ключ. Вони готувалися до спринту, від якого залежало їхнє життя.

— Раз… — прошепотів Тарас. Лазери турелі метнулися до колони. — Два… — ТРИ!

Тарас і Соломія зірвалися з місця. Вони побігли прямо по центру коридору, привертаючи на себе всю увагу.

Турель миттєво відреагувала. Її стволи з гучним скреготом сервоприводів розвернулися до них.

Макс вискочив з-за укриття в протилежний бік. Він упав на підлогу і поповз, здираючи лікті об холодний кахель, ховаючись за масивними постаментами скляних капсул із людьми.

Над головою пролунав оглушливий гуркіт. Турель відкрила вогонь. Перегріта плазма розірвала повітря. Два сліпучо-білих згустки пронеслися в міліметрах від плеча Тараса, врізавшись у стіну за його спиною. Бетон вибухнув фонтаном осколків.

— Швидше, Максе! — закричала Соломія, петляючи між капсулами, намагаючись збити приціл автоматики.

Макс повз так швидко, як ніколи в житті. Ось він, жовтий щиток. Двадцять метрів. Десять. П’ять.

Він дотягнувся до нього. Передня панель була закрита на простий механічний засув. Макс вдарив по ньому рукою в рукавиці, дверцята відкинулися.

Усередині щитка було справжнє пекло для електрика. Два товстезні мідні кабелі, оголені на клемах, гули від неймовірної напруги. Навіть на відстані півметра Макс відчував, як повітря вібрує і пахне озоном. Це було живлення не просто ламп — це було живлення плазмових гармат.

Турель знову вистрілила. Цього разу розряд влучив в одну зі скляних капсул. Броньоване скло розлетілося на друзки, піддослідний усередині безвольно впав на підлогу. Соломія скрикнула — осколок скла зачепив її щоку, залишивши кривавий слід. Вони з Тарасом були вже за п’ять метрів від головних дверей.

— Ну давай, зумере, не підведи! — прохрипів Макс сам собі.

Він перехопив металевий штир за заізольовану частину. Замружився, відвернув обличчя і з розмаху, всією своєю вагою, всадив оголений кінець трубки прямо між двома гудучими мідними шинами.

Спалах був таким яскравим, що Макс побачив власні кістки крізь повіки.

Оглушливий вибух розірвав тишу ізолятора. Ударна хвиля від короткого замикання відкинула хлопця на метр назад. Його вдарило спиною об капсулу. У вухах стояв безперервний, пронизливий дзвін. Пахло горілою гумою — рукавиця Тараса врятувала йому життя, хоча її зовнішній шар оплавився і прилип до ізострічки на штирі.

А потім настала темрява.

Увесь кілометровий коридор Сектору ТР миттєво знеструмився. Згасли багряні аварійні лампи. Згасли екрани моніторингу на капсулах.

І найголовніше — замовкла турель. Її стволи, які вже були націлені в спину Тарасу, безсило опустилися вниз, позбавлені енергії.

— Є! Максе, ти геній! — у темряві пролунав радісний рик Тараса.

Інженер дістався до масивних броньованих дверей виходу. Він не бачив замка, але йому це було і не потрібно. Його руки знали кожну деталь на дотик. Він намацав приховану сервісну панель, відірвав її і вставив свій синій, надрукований на 3D-принтері пластиковий ключ глибоко в надра механізму.

— Радянська механіка… її не вб’єш ніяким ЕМП, — бурмотів Тарас, налягаючи на ключ усім тілом.

Пластик жалібно заскрипів. Здавалося, він ось-ось зламається. Макс, який насилу підвівся на ноги і побіг до них у темряві, затамував подих.

Але ключ витримав. Внутрішні магнітні тумблери, розроблені для управління суперкомп’ютером, піддалися фізичній силі ідеально розрахованих пластикових зубців.

Пролунав важкий, глибокий звук металу, що звільняється з пазів. Броньовані двері з глухим скрипом прочинилися на кілька сантиметрів.

— Соломіє, допомагай! — крикнув Тарас.

Вони вдвох вчепилися в край дверей і з нелюдським зусиллям потягнули їх на себе. Щілина розширилася настільки, щоб у неї могла протиснутися людина.

— Максе, сюди! Швидко! — Тарас простягнув руку в темряву, хапаючи хлопця за куртку і затягуючи його всередину.

Вони ввалилися в наступне приміщення. Це був шлюз перед виходом на поверхню — у гаражний комплекс Кібер-КДБ.

Тут не було темряви. На відміну від знеструмленого коридору ізолятора, цей рівень живився від окремої підстанції. Яскраве, стерильне світло вдарило по очах.

Вони стояли у величезному, чистому ангарі. Пахло дорогим синтетичним мастилом і поліролем. Посеред ангара, на ідеально рівній поверхні, левітували кілька чорних фургонів Безпеки.

Але погляд Макса прикував інший транспортний засіб.

У самому центрі, відокремлений червоною лінією, висів розкішний, відполірований до дзеркального блиску ВАЗ-2107М “Левітація”. Ті самі службові літаючі “Жигулі” директора коледжу, які Тарас так необачно “прокачав”. Машина була повністю чорною, з глухим тонуванням вікон і товстими свинцевими кожухами на магнітних котушках.

І біля відкритих дверцят цього авто стояла людина.

Це був Слідчий КДБ. Високий, худий чоловік у сірому шкіряному плащі до п’ят. Його обличчя приховувала срібна напівмаска з червоним візором. В одній руці він тримав плазмовий пістолет, а в іншій…

В іншій він тримав понівечений, розбитий на друзки ультрабук Оксани. Екран висів на одному дроті, клавіатура була вирвана, а на пластику виднілася вм’ятина від важкого гайкового ключа.

У Макса перехопило подих. Оксанин ноут. Її зброя.

Слідчий повільно підняв голову і подивився на них крізь свій візор. Він не здивувався, побачивши втікачів. Він їх чекав.

— Об’єкт Тарас. Об’єкт Соломія. І… неідентифікована хроно-аномалія, — голос Слідчого був м’яким, вкрадливим, але від нього віяло могильним холодом.

Він недбало кинув понівечений ноутбук на бетонну підлогу і копнув його ногою в їхній бік.

— Ваша хакерка з Держплану виявилася дуже прудкою, — Слідчий злегка схилив голову набік. — Вона розбила свій термінал і залізла у вентиляційну шахту, як щур, за секунду до того, як мої “Гончаки” вибили двері.

Макс відчув, як шалена хвиля адреналіну змішується з неймовірним полегшенням. Вона жива. Вона втекла! Але радість миттєво згасла, коли він подивився на розбите залізо на підлозі. Сама, в темних колекторах, без зв’язку, без зброї і без свого комп’ютера. Вона була абсолютно беззахисною в місті, яке зараз почнуть прочісувати.

— Але без своєї іграшки вона — ніхто, — продовжив Слідчий, ніби читаючи його думки. — Просто біологічна одиниця, яка чекає на утилізацію. Як і ви.

— Ти її не дістанеш, гебістська мордо! — заревів Тарас. Його обличчя потемніло від люті. Він стиснув кулаки, готуючись кинутися на Слідчого з голими руками.

Слідчий повільно підняв плазмовий пістолет, наводячи його точно між очей інженеру.

— Режим дістає всіх. Це лише питання часу, — спокійно сказав він. Його палець ліг на спуск. — Гра закінчена, девіанти.

І в цей момент ангар наповнився гучним, механічним виттям. Це була не сирена ізолятора. Це була загальноміська тривога найвищого рівня.

З динаміків під стелею пролунав голос Головного Архітектора. Він був позбавлений звичного спокою. Він зривався на крик.

“УВАГА ВСІМ ПІДРОЗДІЛАМ! ПРОТОКОЛ ОМЕГА! ПРОТОКОЛ ОМЕГА! КУПОЛ ПІД ЗАГРОЗОЮ. МІСТО ЗАКРИТО. ЛОКАЛІЗУВАТИ ХРОНО-АНОМАЛІЇ БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ!”

Слідчий на долю секунди відволікся на звук динаміка. Візор на його масці здивовано моргнув. Цього мікроскопічного зволікання було достатньо.

Макс зрозумів: це їхній єдиний шанс. Втеча, порятунок і можливість знайти Оксану — усе звелося до однієї секунди. І до літаючих “Жигулів”, які висіли просто між ними і виходом.