Син Системи

Час у бункері під УАБС ніби загустів, перетворившись на в’язку, непроникну смолу. Макс лежав на холодному бетоні в технічній ніші, дивлячись крізь вузьку щілину чавунної решітки на те, як велетенський сталевий кіборг — Перший Секретар — тримає Оксану за підборіддя. Два “Гончаки” вже звели плазмові гвинтівки. До страти залишалися лічені секунди.

Серце Макса калатало так сильно, що відлунювало у вухах, перекриваючи низькочастотне гудіння Хроно-Ядра. Його мозок, перевантажений адреналіном і жахом, відмовлявся приймати реальність, і замість того, щоб шукати вихід, раптом жорстоко відкинув хлопця на кілька годин назад. У той самий ранок. У Навчально-виховний комбінат лояльності №9.

Тепер Макс розумів, що саме тоді, під час великої перерви, було запущено ланцюгову реакцію, яка привела їх усіх під дула гвинтівок.

Кілька годин тому…

Їдальня комбінату нагадувала цех із фасування цементу. Довгі, нескінченні ряди металевих столів, прикручених до підлоги, тьмяне люмінесцентне світло і стійкий, нудотний запах хлорки, змішаний із чимось солодкуватим, що віддалено нагадувало варену капусту. Восьмисот підлітків сиділи за столами, і єдиним звуком у цьому гігантському приміщенні був монотонний брязкіт алюмінієвих ложок об металеві таці. Жодних розмов. Жодного сміху.

На стінах висіли величезні голографічні екрани, які безперервно транслювали зведення з полів: комбайни-безпілотники збирали врожай синтетичної сої, а диктор із залізним голосом зачитував відсотки перевиконання плану.

Макс сидів навпроти Соломії, з жахом дивлячись на свою тацю. Замість пюре з котлетою чи хоча б банальної сосиски в тісті, там лежав ідеально рівний, блідо-сірий кубик “Живильної суміші №4” і стояла гранчаста склянка з мутною зеленуватою рідиною.

— Ти маєш це з’їсти, — тихо, ледь ворушачи губами, промовила Соломія. Вона методично відламувала шматочки свого кубика і відправляла до рота з таким виразом обличчя, ніби це було найсмачніше тірамісу у світі. — Біометричний сканер під столом фіксує вагу таці. Якщо ти не споживеш свою норму калорій, система розцінить це як саботаж економіки. Режим витратив ресурси на твоє харчування.

— Я швидше з’їм свій кросівок, — так само тихо відповів Макс, колупаючи ложкою сіру масу. Вона була пружною, як гума. — Це виглядає так, ніби його вже хтось їв до мене. Який крінж…

— Не вживай цих слів! — прошипіла дівчина, її очі тривожно метнулися по залу.

Але було пізно.

— Товаришу Максим, я не помиляюся? Новий елемент колективу з НДІ-7?

Голос пролунав прямо над вухом Макса, змусивши його здригнутися. Хлопець підняв голову.

Поруч із їхнім столом стояв хлопець років сімнадцяти. Але він разюче відрізнявся від сірої маси учнів. Його уніформа була не з грубої синтетики, а з якісного, майже шовковистого матового матеріалу глибокого чорного кольору. На комірі виблискувала тонка срібна окантовка, а на грудях, замість звичайного червоного значка лояльності, горів складний голографічний герб із золотим колоском і шестірнею.

Його обличчя було ідеальним: гострі вилиці, бліда шкіра, акуратно зачесане назад світле волосся. Він виглядав як ожилий плакат ідеального піонера майбутнього. Але його очі — сірі, холодні і колючі — дивилися на Макса з відвертою, садистською зверхністю.

За його спиною, мов дві тіні, стояли двоє міцних хлопців у стандартній формі, але з червоними пов’язками “Кібер-дружини” на рукавах.

— Владлен, — Соломія миттєво випросталася, її обличчя набуло звичного кам’яного виразу. — У тебе є питання до мого підопічного?

— До тебе, старосто, питань поки що немає, хоча твій вибір підопічних викликає певне… ідеологічне занепокоєння, — Владлен плавно, без дозволу, опустився на лаву поруч із Максом. Від нього пахло дорогим парфумом, який різко контрастував із запахом хлорки в їдальні.

Він нахилився ближче до Макса. У комір його чорної уніформи була вмонтована крихітна камера, об’єктив якої ледь помітно пульсував червоним. Вона записувала кожне слово, кожну мікроемоцію.

— Я Владлен, Голова Молодіжного Активу Міськкому. І я дуже цікавлюся історією нашого великого Режиму, — його губи розтяглися у пластиковій усмішці. — НДІ-7. Закритий об’єкт. Кажуть, ви там займалися розробкою темпоральних фільтрів. Скажи мені, товаришу Максиме, які нормативи виробітку були у вашому секторі минулого кварталу? І як ви реалізовували директиву про економію кремнію?

Макс відчув, як по спині побіг холодний піт. Який кремній? Які нормативи? Я вчора намагався списати контрольну з алгебри, а не економіку совка будувати!

— Ми… е-е-е… — Макс гарячково підбирав слова, намагаючись згадати інструкції Оксани. — Ми працювали в закритому режимі. Інформація засекречена.

— Засекречена від Голови Молодіжного Активу? — Владлен театрально підняв брови, поглянувши на своїх поплічників. Ті слухняно і синхронно хмикнули. — Система прозора для тих, хто лояльний. А ти, Максиме, виглядаєш дуже нелояльно. Твоя моторика хаотична. Твій погляд бігає. Ти не дивишся на голограму Архітектора під час прийому їжі, як того вимагає параграф 42. А твій словниковий запас… Що ти там бурмотів? “Крінж”? Це якийсь діалект деградантів із промзони?

— Це означає, що їжа… не дуже конструктивна, — Макс спробував викрутитися, відчуваючи, що ситуація виходить з-під контролю.

— Неконструктивна? — Владлен повільно простягнув руку, взяв з таці Макса сірий кубик живильної суміші і покрутив його в довгих, доглянутих пальцях. — Режим синтезує цей білок із потом і кров’ю робітничого класу. Він ідеально збалансований. А ти нею гидуєш?

Він розтиснув пальці. Кубик впав на брудну кахельну підлогу.

— Підніми, — тихо, але з металевим брязкотом у голосі наказав Владлен.

За сусідніми столами учні почали непомітно відвертатися, намагаючись не дивитися в їхній бік. Бути свідком конфлікту з Владленом означало потрапити під підозру.

— Що? — Макс не повірив своїм вухам.

— Я сказав: підніми. Здуй пил і з’їж. І подякуй Партії за те, що вона тебе годує, девіанте, — очі ідеального піонера звузилися. Це була неприкрита провокація. Камера на його комірі безперервно блимала.

Макс відчув, як усередині закипає лють. Він виріс у світі, де ніхто не мав права так із ним розмовляти. У світі, де повага була базовою нормою, а не привілеєм. Його кулаки мимовільно стиснулися.

— Слухай сюди, мажор… — крізь зуби процідив Макс, ледь стримуючись, щоб не вмазати цьому ідеальному обличчю прямо в його самовдоволений ніс. — Ти, може, тут і місцевий бос, але я з підлоги їсти не буду. Ти впустив — ти і їж.

Повітря навколо них ніби заледеніло. Соломія з жахом заплющила очі. Це був кінець.

Владлен не розлютився. Навпаки, його пластикова усмішка стала ще ширшою, оголивши ідеально рівні, білі зуби. — Зафіксовано, — солодко промовив він. — Девіантна лексика. “Мажор” — термін капіталістичної диференціації. Відмова від виконання соціально-корисної вказівки. Пряма неповага до активу.

Він нахилився до самого вуха Макса і прошепотів так, щоб камера не записала ці слова: — Ти думаєш, твоя хакерша з Держплану добре підчистила ваші сліди? Мій батько — Перший Секретар Ідеологічного Комітету. Це він підписував наказ про зачистку НДІ-7 п’ятнадцять років тому. Там не було жодних уцілілих. Їх усіх пустили на синтетику. Я не знаю, чий ти насправді щур, але ти смердиш минулим. І до вечора я зніму з тебе шкіру в ізоляторі, щоб дізнатися правду.

Владлен різко підвівся, обтрусивши уявну пилинку зі своєї чорної уніформи. — Кібер-дружино! Взяти об’єкт на контроль. Чекати наказу на вилучення.

Він розвернувся і пішов геть, супроводжуваний своїми тінями.

Соломія дивилася на Макса поглядом, повним відчаю. — Ти розумієш, що ти щойно зробив? — прошепотіла вона, коли вони залишилися самі. — Його батько… він контролює все місто. Владлен просто шукав формального приводу, щоб ініціювати офіційну перевірку. До вечора нас усіх знайдуть.

Вона мала рацію. Саме після цієї розмови запустився таймер. Саме Владлен нацькував на них кібер-дружину в “Вулику”. Саме він підняв по тривозі “Гончаків”, які погналися за Тарасом.

Суми. 2055 рік. Підземний бункер УАБС. Теперішній час.

Зіниці Макса розширилися, коли флешбек різко обірвався, викинувши його назад у холодну реальність підземелля.

Він лежав під чавунною решіткою. Повітря пахло озоном і страхом.

Там, за кілька метрів від нього, велетенський кіборг — Перший Секретар — тримав Оксану за горло. Червоні лінзи на його металевій масці горіли безжальним вогнем.

— …Що в тебе в руках, девіанто? — прогарчав Секретар, дивлячись на сірий планшет-скіммер, який Оксана судорожно притискала до себе.

Макс дивився на цього металевого монстра і раптом побачив деталь, на яку раніше не звернув уваги. На полірованій сталевій пластині грудей Секретаря, прямо над впаяною перфокартою допуску “Омега-Плюс”, горів герб. Складний голографічний герб із золотим колоском і шестірнею.

Точнісінько такий самий, як на чорній формі Владлена сьогодні вранці.

«Мій батько — Перший Секретар…» — слова ідеального піонера луною віддалися в голові Макса.

Ось чому Секретар тут. Він прийшов не лише перевірити Хроно-Ядро. Він прийшов особисто знищити “хроно-аномалії”, про які йому доповів синочок!

— Це він… — самими губами прошепотів Макс, повертаючись до Тараса, який лежав поруч у тісному дренажному каналі. — Це батя того мажора зі школи. Вони знають, хто ми. Вони її зараз вб’ють!

Тарас похмуро кивнув. У його руках уже був затиснутий важкий плазмовий пістолет, який він встиг поцупити з розбитого фургона Безпеки.

— Значить, план “А” провалився. Переходимо до плану “Б”, — інженер зняв зброю із запобіжника. — Соломіє, Максе. Як тільки я почну стріляти, вивалюйтеся з цієї діри і біжіть до броньованого скла Ядра. Там є сліпа зона для турелей. Я прикрию.

— Але як ми відкриємо двері? Карта в Секретаря! — панічно прошепотіла Соломія.

— Оксана встигла її зчитати. Я бачив, як блимнув індикатор на скіммері, — твердо відповів Тарас. — Їй просто треба вижити і прикласти цей планшет до замка. Готові?

Макс стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Він не був героєм. Він був звичайним зумером, який хотів спокійно здати НМТ і грати в ігри. Але зараз від нього залежало життя його друзів. Від нього залежало, чи повернеться він у свій рідний 2024 рік, де можна було сміятися з мемів і їсти нормальну піцу, а не синтетичний картон під наглядом камер.

— Готові, — прохрипів він.

Тарас напружив м’язи, впираючись плечем у важку чавунну кришку решітки.

А там, нагорі, Секретар не став чекати відповіді від Оксани. Його сталева рука потягнулася до сірого планшета в її руках. — Я сам подивлюся, що ти там ховаєш, — прогарчав кіборг.

Оксана заплющила очі.

— Ану, відвали від неї, бляшанко! — пролунав дикий, первозданний рев Тараса.

Чавунна кришка з гуркотом відлетіла вбік, вдаривши одного з “Гончаків” по броньованих ногах. Тарас виринув із дренажного каналу, як розлючений ведмідь. Не цілячись, він натиснув на спуск плазмового пістолета.

Осліплюючий потік перегрітої плазми вдарив прямо в білосніжну броню другого “Гончака”. Кінетична енергія пострілу відкинула елітного бійця на кілька метрів, впечатавши його в бетонну колону.

У бункері почалося пекло.

— Аномалія озброєна! Знищити! — механічно заверещав Головний Архітектор, падаючи на підлогу і прикриваючи голову руками.

Секретар різко відпустив Оксану і розвернувся до Тараса. З його сталевого передпліччя з клацанням висунулася двоствольна роторна гармата. — Біосміття… — прошипів він, і стволи почали розкручуватися з характерним виттям.

— Максе, зараз! — крикнула Соломія, вистрибуючи з каналу.

Вона схопила Макса за руку, і вони рвонули прямо через лінію вогню до броньованого скла камери Ядра. Повітря навколо них наповнилося синіми і червоними трасерами плазмових розрядів. Запах озону став нестерпним.

Оксана, скориставшись тим, що Секретар відволікся на Тараса, впала на живіт і поповзла по бетонній підлозі, притискаючи до грудей безцінний планшет. До масивних гермодверей залишалося метрів десять. Десять метрів відкритого простору під перехресним вогнем.

— Давай, Оксано! Давай! — кричав Макс, добігши до сліпої зони біля скла.

Тарас ховався за залишками розбитого фургона. Броня машини плавилася під шквальним вогнем роторної гармати Секретаря і вцілілого “Гончака”. Інженер відстрілювався скупими, поодинокими пострілами, намагаючись не дати їм наблизитися.

— Я довго не протримаюся! — прогарчав Тарас по внутрішньому зв’язку навушника. — Мій акумулятор сідає! Відкривайте ці кляті двері!

Оксана, здираючи коліна та лікті до крові, повзла вперед. Над її головою пролетів плазмовий згусток, обпаливши волосся. Вона дісталася до стіни і важко сперлася на неї, намагаючись підвестися.

Панель замка була прямо перед нею. Вузька щілина для магнітної перфокарти тьмяно світилася червоним.

Оксана тремтячими руками підняла планшет-скіммер. Вона притулила його задню кришку, де була схована саморобна котушка Тараса, впритул до щілини замка. — Давай, Франкенштейне, — прошепотіла вона, затамувавши подих. — Віддай їм їхній код.

Вона натиснула кнопку зворотної генерації імпульсу.

Всередині планшета тихо затріщало. Саморобна магнітна головка почала випромінювати магнітне поле, точно копіюючи дамп, зчитаний із грудей Першого Секретаря. “Омега-Плюс”.

Секунда. Дві. Три. Замок не реагував. Червоний індикатор продовжував горіти.

— Чому не працює?! — в розпачі крикнув Макс, який стояв за два кроки від неї, втиснувшись у стіну.

— Сигнал надто слабкий! — Оксана з силою вдарила кулаком по планшету. — Ізоляція замка гасить магнітне поле! Котушка Тараса не може пробити свинцевий захист консолі!

Ситуація стала критичною.

Раптом гуркіт роторної гармати стих. — Заряд моєї зброї вичерпано, — спокійно і голосно промовив Тарас. З-за укриття вилетів і з брязкотом упав на підлогу порожній плазмовий пістолет.

Перший Секретар повільно рушив у їхній бік. Його кроки лунали, як удари дзвону. За ним ішов “Гончак”. Архітектор теж підвівся з підлоги, обтрушуючи френч.

— Спроба саботажу провалилася, — голос Секретаря був крижаним. Він підняв свою роторну гармату, наводячи її прямо на Оксану, яка марно тицяла планшетом у консоль замка. — Протокол утилізації активовано.

Макс подивився на дуло зброї, потім на Оксану, яка продовжувала відчайдушно намагатися зламати двері. Він згадав слова Владлена в їдальні. Згадав страх Соломії в колекторі. Згадав мертве місто нагорі.

Якщо вони помруть тут, цей Режим переможе назавжди.

— Ні, бляха. Не сьогодні, — прошепотів Макс.

Він не був інженером чи хакером. Але він був геймером. А в іграх, коли зброя не пробиває броню, ти шукаєш вразливу точку або ламаєш саму механіку.

Макс кинувся до Оксани. Він вихопив із її рук планшет-скіммер. — Максе, що ти робиш?! — крикнула вона.

Хлопець не відповів. Він розмахнувся і з усієї сили вгатив планшетом об гострий металевий кут дверної рами. Сірий пластиковий корпус луснув. Ще один удар — і планшет розлетівся на друзки.

З уламків вивалився клубок дротів, синьої ізострічки і сама магнітна головка-котушка, зібрана Тарасом. Вона все ще була під’єднана до розбитого, але живого комунікатора.

Макс схопив цю оголену деталь. — Якщо не пробиває ззовні, треба засунути всередину! — крикнув він.

Він силою втиснув голу магнітну котушку Тараса прямо у вузьку щілину магнітного замка. Метал заскреготав, дроти обірвалися, зрізаючи ізоляцію об краї щілини. Котушка застрягла глибоко всередині, замкнувши контакти безпосередньо на зчитувач консолі.

— Оксано, пускай імпульс! — заволав хлопець, відскакуючи вбік.

Оксана миттю натиснула тріснуту кнопку на екрані комунікатора, який бовтався на дротах.

Прямий електричний і магнітний імпульс вдарив у серцевину замка без жодних перешкод. Консоль видала пронизливий писк. Червоний індикатор кліпнув і миттєво змінив колір на зелений.

Глухий стукіт масивних засувів пролунав солодше за будь-яку музику. Багатонні сталеві гермодвері повільно, з шипінням пневматики, почали роз’їжджатися в боки. Шлях до Хроно-Ядра був відкритий.

Але за спиною Макса пролунав звук розкручування роторної гармати. — Ліквідувати! — гаркнув Перший Секретар, відкриваючи вогонь.