Зчитувач примар

Перехід крізь просторово-часовий розрив нагадував стрибок у крижану ополонку, наповнену битим склом і статичною електрикою. Макс відчув, як його тіло на мить розтягнулося на нескінченну кількість пікселів, а у вухах залунав оглушливий білий шум. Повітря зникло, замінене вакуумом, у якому не було ні верху, ні низу.

А потім реальність з розмаху вдарила його по обличчю.

Він важко гепнувся на холодну кахельну підлогу, боляче забивши коліно. Поруч із глухим стогоном приземлилася Соломія. Позаду них розрив видав звук, схожий на схлип вмираючого кита, і схлопнувся, залишивши по собі лише стійкий запах озону та паленої міді.

— Живі? — пролунав знайомий, різкий голос.

Макс підняв голову. Перед ним, спираючись на масивний металевий пульт, стояла Оксана. Її волосся було розкуйовджене, на щоці темніла смуга мазуту, але в очах горів шалений тріумф. Навколо них простягався гігантський підземний бункер. Стіни були обшиті товстими свинцевими плитами, а під стелею тягнулися лабіринти вентиляційних труб, що гули від напруги.

— Оксано! — Макс ледь не розплакався від полегшення. Він схопився на ноги і незграбно обійняв її. — Я думав, тебе вже відформатували в тому Держплані! Це був такий спідран по мінному полю, я ледь не посивів!

— Відформатуєш мене, як же, — вона кволо посміхнулася, поплескавши хлопця по спині. Потім її погляд перемістився на Соломію, яка повільно підводилася з підлоги, обтрушуючи брудну, розірвану комсомольську форму.

Оксана напружилася, інстинктивно роблячи крок назад. — А це ще хто? Та сама ідеальна староста, яка ледь не здала нас у першу ж ніч? Ти притягнув сюди хвіст Безпеки, Максе?!

— Відбій тривоги, вона тепер з нами, — Макс став між ними, піднімаючи руки. — Вона спалила свій чип. Вона девіантка, як і ми. Її система хотіла обнулити. Коротше, вона тепер у нашій паті.

Соломія мовчки кивнула, дивлячись на Оксану з сумішшю поваги і настороженості. — Твій віртуальний тунель через балансувальник навантаження Держплану… Це було геніально. Ти змусила їхню систему боротися саму з собою.

— Дякую. Намагаюся тримати марку 2024 року, — Оксана трохи розслабилася, але одразу ж спохмурніла. — Але в нас проблема. Величезна. Я дісталася сюди через технічні шахти, як і казав teramix. Але подивіться туди.

Вона вказала на протилежний кінець залу.

Там, за броньованим склом товщиною з долоню, знаходилася величезна кругла камера. У центрі камери висіла в повітрі, підтримувана магнітними полями, конструкція, що нагадувала серцевину зірки. Вона пульсувала сліпучо-блакитним світлом, і від цього світла в повітрі утворювалися мікроскопічні тріщини простору. Це було Хроно-Ядро. Машина, яка розірвала час і тепер повільно пожирала Суми.

— Ми біля самої мети, — сказала Оксана, підходячи до масивних сталевих гермодверей, що вели в камеру Ядра. — Але ці двері… Вони не підключені до мережі “Чебурнету”. Взагалі. Це абсолютний air gap — фізична ізоляція. Їх неможливо хакнути дистанційно.

Вона вказала на панель біля дверей. Там не було ні клавіатури, ні сканера сітківки. Лише вузька, довга щілина для якоїсь масивної картки.

— Система допуску “Омега-Плюс”, — прошепотіла Соломія, бліднучи. — Біометрія тут не працює, бо біометрію можна підробити. Вони використовують фізичні ключі. Магнітні перфокарти зі складним індукційним малюнком. Такі карти є лише у Головного Архітектора та членів Міськкому. Без неї ці двері витримають прямий ядерний удар.

Макс схопився за голову. — Тобто ми прийшли до фінального боса, а двері на арену закриті, бо в нас немає квестового предмета?! Крінж! І де ми візьмемо цю карту? Виб’ємо з перехожого бюрократа?

Раптом стіни бункера здригнулися від потужного удару. Зі стелі посипався бетонний пил і шматки іржі. З боку вантажного шлюзу, що вів до транспортних тунелів, пролунав страшенний гуркіт металу, що мнеться.

Усі троє миттєво відскочили в укриття за масивні колони.

Вантажні ворота шлюзу вигнулися всередину, петлі жалібно заскреготали і луснули. У бункер, розкидаючи іскри від зіткнення з бетоном, влетів чорний броньований фургон Служби Безпеки. Його антигравітаційні кільця натужно вили, а правий борт був зім’ятий так, ніби його жував механічний динозавр.

Фургон різко загальмував, розвернувшись боком, і з силою вдарився об стіну. Двигуни закашляли сизим димом і затихли.

Дверцята водія відчинилися з ноги. З кабіни, лаючись на чому світ стоїть, вивалився Тарас. У руках він стискав свій незмінний гайковий ключ, а його обличчя було чорним від кіптяви.

— Тарасе! — Оксана вибігла з укриття.

— Оце так підвіска в цього корита! — прогарчав інженер, хапаючись за поперек. Він сплюнув на підлогу і подивився на свій транспорт. — Вся спина в синцях. Напхали антигравів, а амортизатори поставити забули. Радянські конструктори, бляха-муха… О, всі в зборі!

— Ви… ви викрали бойовий глісер “Гончаків”? — очі Соломії стали розміром із блюдця. Вона дивилася на Тараса так, ніби він був божеством хаосу. — Як ви обійшли ДНК-блокатор запалення?!

— Який ще ДНК-блокатор? Я просто замкнув стартер викруткою і перерізав шланг подачі гальмівної рідини на бортовому комп’ютері, щоб він не міг перехопити управління, — відмахнувся Тарас, підходячи до них. Він оглянув Макса і Соломію. — Бачу, комсомол тепер із нами. Добре. Зайві руки не завадять. Що у нас по статусу? Я розніс половину Сектора С, поки виривався, так що часу в нас обмаль.

Оксана швидко пояснила йому ситуацію з гермодверима та відсутністю магнітної перфокарти рівня “Омега”.

Тарас підійшов до дверей, уважно оглянув щілину, посвітив усередину своїм саморобним ліхтариком. — Магнітна індукція, значить… Стара добра плівка з оксидом заліза, просто запаяна в ударостійкий пластик. Надійно. Як магнітофон “Маяк”, тільки розміром із цеглину.

— І що нам це дає? — нервово запитав Макс. — Ми ж не можемо її просто намалювати.

— Намалювати — ні. А от скопіювати… — Тарас хитро примружився. Він подивився на розбитий фургон Безпеки, потім на купи старого списаного обладнання, що валялися в кутках бункера. У його очах з’явився той самий інженерний азарт, з яким він колись лагодив АПТ-7 у коледжі.

— Оксано, ти можеш написати скрипт, який перетворить сирий аудіосигнал у двійковий код? Якщо я виведу тобі звук із магнітної головки у роз’єм для мікрофона? — різко запитав він.

Оксана на мить задумалася, її мозок сисадміна миттєво переключився в режим вирішення нестандартних задач. — Так. Якщо магнітні переходи на карті створюють сплески напруги, їх можна записати як аудіохвилю. Висока амплітуда — одиниця, низька — нуль. Я напишу парсер на Python хвилин за десять на своєму комунікаторі. Але де ти візьмеш магнітну головку? І чию карту ми будемо читати?

— З картою розберемося потім. Спочатку — інструмент, — Тарас рішуче попрямував до розбитого фургона.

Він відкрив капот (який насправді знаходився ззаду) і запустив руки у сплетіння дротів і труб. — Технології цього часу — це якийсь абсурдний мікс квантових процесорів і технологій 80-х років минулого століття. Вони бояться кібератак, тому найважливіші дані пишуть на аналогові носії. У кожному такому патрульному кориті є бортовий самописець. “Чорний ящик”.

Пролунав тріск пластику, що ламається, і Тарас витягнув на світло масивний, захищений свинцем блок. Він кинув його на бетонну підлогу і з розмаху вдарив гайковим ключем по кришці. Блок розколовся. Всередині виявилися дві бобіни з широкою магнітною стрічкою і складна система зчитування.

— Ось вона, моя красунечка, — інженер обережно, ледь не з ніжністю, відкрутив крихітну металеву детальку з дротами. — Магнітна головка високої щільності. Тепер нам потрібна індукційна котушка, щоб посилити сигнал, і якийсь корпус, щоб сховати цю бандуру.

Наступні п’ятнадцять хвилин бункер перетворився на підпільну майстерню з виготовлення шпигунського обладнання. Макс і Соломія бігали по всьому приміщенню, збираючи для Тараса необхідний мотлох: мідні дроти від старих трансформаторів, резистори з розбитих пультів управління, шматки пластику.

Тарас працював швидко, з хірургічною точністю. Він обмотав магнітну головку додатковим шаром мідного дроту, створивши примітивний підсилювач сигналу. Замість паяльника він використовував розігрітий на портативному газовому пальнику цвях і шматки олова, видлубані зі старих плат. Повітря наповнилося їдким, але знайомим запахом каніфолі.

— Фізику не обдуриш, — бурмотів Тарас, швидко скручуючи дроти і щедро замотуючи їх синьою ізострічкою. — Магнітне поле, яке створює їхня карта допуску, не замкнене ідеально. Воно фонить назовні. Якщо провести нашою котушкою на відстані хоча б п’яти-семи сантиметрів від карти, магнітний потік індукує в ній слабкий струм. Цей струм піде в комунікатор Оксани, вона його розшифрує. Потім ми згенеруємо зворотний імпульс через цю саму котушку і пустимо його прямо в щілину замка. Зімітуємо карту.

— Це якийсь МакГайвер на мінімалках, — похитав головою Макс, спостерігаючи, як клубок дротів і скотчу перетворюється на зброю зламу. — Якщо це спрацює, я з’їм свій неробочий смартфон.

— А тепер найскладніше — корпус, — Тарас озирнувся. Його погляд впав на старий “Термінал Обліку” — товстий, як енциклопедія, планшет-блокнот у сірому пластиковому корпусі, з яким зазвичай ходили інспектори Держконтролю.

Він розібрав його, викинув більшу частину внутрішньої електроніки і вставив туди свою конструкцію разом із перепрошитим комунікатором Оксани. Ззовні пристрій виглядав як звичайний, нудний бюрократичний інструмент. Але всередині ховався потужний магнітний скіммер.

— Готово, — Тарас простягнув планшет Оксані. — Увага: радіус дії мізерний. Тобі треба піднести цю площину до карти не далі ніж на довжину вказівного пальця. І тримати хоча б дві секунди, щоб зчитати весь масив.

Оксана взяла пристрій. Він був важким і незручним. — Чудово. Ми маємо вудочку. Але де нам взяти рибу? — вона звернулася до Соломії. — Хтось із вищого керівництва взагалі спускається сюди?

Соломія, яка весь цей час сиділа на ящику, обхопивши голову руками, підвела погляд. — Так. Коли відбувається аномалія такого рівня, протокол вимагає особистої присутності Головного Архітектора для оцінки збитків. Він уже в дорозі. Його кортеж мав прибути одразу після того, як Ядро дестабілізувалося. І він ніколи не ходить сам. З ним буде Перший Секретар Ідеологічного Комітету.

Вона вказала на величезні, іржаві двері вантажного ліфта в протилежному кінці залу. — Вони спустяться на цьому ліфті. З охороною.

— Перший Секретар? — Оксана зблідла. — Це та сама людина, яка підписує накази на “утилізацію” сотень громадян щодня?

— Він найстрашніша людина в Сумах. Кіборг, який втратив усе людське ще тридцять років тому, — прошепотіла Соломія. — У нього карта рівня “Омега-Плюс”. Вона вмонтована прямо в його нагрудну пластину броні. Щоб зчитати її, тобі доведеться підійти до нього впритул.

Оксана перековтнула сухий клубок у горлі. — Яким чином? Якщо я просто підійду до нього, мене розстріляють на місці.

— Тобі потрібне маскування і легенда, — Соломія швидко підвелася, її аналітичний розум знову запрацював. Вона підійшла до фургона, на якому приїхав Тарас, і витягла з кабіни комбінезон сірого кольору з нашивками технічної служби. Такі носили обслуговуючі дрони-люди, що мили підлогу. — Одягай.

Оксана швидко натягнула грубий, смердючий комбінезон поверх свого одягу. Він був їй завеликий, але це лише додавало вигляду жалюгідної “біоодиниці”.

— А тепер слухай уважно, — голос Соломії став жорстким, повчальним. Вона передавала Оксані мистецтво виживання в тоталітарному суспільстві. — Коли ліфт почне спускатися, залунає сирена. Усі працівники нижчого рівня зобов’язані негайно підійти до стіни, повернутися обличчям до бетону, опустити голову і витягнути вперед руки зі своїми робочими терміналами для дистанційного сканування лояльності. Ти маєш стати ідеальною рабинею. Жодного зорового контакту. Жодного зайвого руху.

Оксана кивнула, беручи в руки змайстрований Тарасом скіммер. Її пальці міцно стиснули сірий пластик.

— Коли Секретар проходитиме повз тебе, його сканер автоматично прочитає твій термінал. У цей момент ти маєш непомітно натиснути кнопку активації скіммера на зворотному боці. Якщо відстань буде достатньою, ми отримаємо дамп. Якщо ні…

— …якщо ні, то він розірве мене на шматки, — закінчила Оксана. — Зрозуміло. А ви?

— Ми сховаємося в технічній ніші під підлогою, — сказав Тарас, відкриваючи іржаву решітку дренажного каналу. — Будемо на зв’язку через навушник. Якщо щось піде не так — я почну стріляти зі стаціонарної турелі фургона, щоб створити хаос. Це буде квиток в один кінець, але інакше ніяк.

Атмосфера в бункері стала неймовірно напруженою.

Оксана стояла в сірому комбінезоні, зливаючись із похмурим інтер’єром. Вона відчувала себе крихітною мурахою перед лицем монументальної, безжальної машини.

Бункер під УАБС був шедевром радянського бруталізму, доведеного до абсурду. Бетонні колони були товщиною з вікові дуби, поцятковані кабелями, що пульсували від надлишку енергії Ядра. За броньованим склом вирував просторово-часовий розрив — єдине яскраве, неживе джерело світла, яке розрізало сірість цього світу своїм блакитним сяйвом. Повітря було важким, ним було важко дихати, воно пахло машинним маслом, страхом і неминучістю.

Раптом тишу розірвав звук, від якого у всіх похолола кров.

Потужні шестерні вантажного ліфта нагорі з гуркотом прийшли в рух. Завила протяжна, низька сирена. Під стелею бункера заблимали червоні попереджувальні ліхтарі.

“Увага. Урядовий рівень допуску. Всім біоодиницям перейти в режим очікування ідентифікації,” — пролунав металевий голос із репродукторів.

— Почалося, — прошепотіла Соломія, штовхаючи Макса до дренажної решітки. Тарас заліз останнім, опустивши за собою чавунну кришку, залишивши лише вузьку щілину для спостереження.

Оксана залишилася сама. Вона зробила кілька кроків до стіни, повернулася до неї обличчям, як вчила Соломія. Вона згорбила плечі, намагаючись здаватися меншою, і витягнула вперед тремтячі руки з прихованим скіммером.

Гуркіт ліфта ставав усе гучнішим. Кабіна, що важила кілька десятків тонн, з важким ударом опустилася на бетонну підлогу бункера. Заскреготали масивні засуви.

Двері розсунулися.

У бункер увійшла еліта Режиму. Їх було п’ятеро. Попереду йшли двоє “Гончаків” в елітних, білосніжних екзоскелетах, озброєні важкими плазмовими випромінювачами. За ними — знайомий Оксані Головний Архітектор у своєму темному френчі, його обличчя було блідим і злим.

Але в центрі групи крокувала фігура, від якої віяло первозданним жахом. Це був Перший Секретар. Він був на голову вищий за всіх присутніх. Його тіло було майже повністю кібернетизованим. Широка грудна клітка була закрита листом полірованої сталі, на якому горів криваво-червоний герб Режиму. Обличчя ховалося за маскою, що нагадувала сталевий череп із двома палаючими червоними лінзами замість очей. Від нього пахло дорогим озоном і кров’ю. На його грудях, прямо над серцем, світилася масивна перфокарта, впаяна в броню.

Оксана стояла біля стіни, опустивши голову. Вона бачила лише їхні черевики, що безшумно ступали по бетону.

Група наближалася. Крок. Ще крок. Секретар і Архітектор йшли просто повз неї, прямуючи до броньованого вікна, за яким вирувало Ядро.

Зараз, сказала собі Оксана. Або зараз, або ніколи.

Вона ледь помітно відірвала вказівний палець від корпусу планшета і натиснула приховану кнопку активації. Котушка всередині скіммера напружилася, очікуючи на зміну магнітного потоку.

Перший Секретар порівнявся з нею. Його масивний сталевий черевик опинився за півметра від її ніг. Оксана відчула холод, який випромінювала його броня. Її планшет знаходився якраз на рівні його грудей, на відстані близько двадцяти сантиметрів.

Ближче… потрібен імпульс, молилася вона.

Вона ледь помітно хитнулася назад, ніби від втоми, і подала руки з терміналом трохи вперед, скорочуючи відстань.

Всередині планшета пролунав тихий, майже нечутний вібраційний імпульс. Дані пішли! Скіммер почав записувати магнітний зліпок карти “Омега-Плюс”.

Один відсоток… П’ятдесят… Дев’яносто…

Імпульс закінчився. Дамп був збережений. Оксана подумки закричала від радості. Вона зробила це! Залишилося лише дочекатися, поки вони пройдуть.

Але раптом Перший Секретар зупинився. Його кроки завмерли.

Вся процесія зупинилася разом із ним. У бункері запанувала мертва тиша, порушувана лише гудінням Ядра за склом.

Сталева маска Секретаря повільно повернулася в бік Оксани. Його червоні лінзи сфокусувалися на її зігнутій фігурі.

— Аномалія, — пролунав його голос. Він не був посилений динаміками, він лунав прямо в голові, передаючись вібрацією через кістки. Це був голос машини, що шукає помилку в коді.

Він зробив повільний крок до Оксани. Його сталева рука простягнулася і грубо схопила її за підборіддя, змусивши підняти голову і подивитися йому в очі.

Оксана відчула, як холодний метал обпікає її шкіру. Вона дивилася прямо в ці червоні, бездонні безодні, і її серце зупинилося.

— Від тебе пахне озоном і страхом, громадянко, — повільно, вимовляючи кожен склад, прохрипів Секретар. — Твоя біометрія не відповідає профілю прибиральниці. Твій пульс — сто сорок ударів на хвилину. А ще…

Його погляд опустився на сірий пластиковий планшет, який вона судорожно стискала в руках.

— …від твого термінала виходить нереєстроване магнітне поле. Що в тебе в руках, девіантко?

За спиною Секретаря Головний Архітектор несподівано зблід. Він упізнав її обличчя. — Це вона! — вигукнув Архітектор. — Хакерка! Брати її!

Два “Гончаки” миттєво підняли свої плазмові гвинтівки, наводячи їх прямо в груди Оксані. Секретар посилив хватку на її підборідді так, що вона застогнала від болю. Завантажений дамп ключа від машини часу був у її руках, але час для неї самої, здається, щойно вийшов.