Глава 8. Шлях до Міста
Глава 8. Шлях до Міста
«Села навчили нас виживати.
Замки — мовчати.
А міста навчать, ким ми станемо насправді.»
⸻
Вони виїхали з Трапдолу на світанку.
Ворота замку відчинилися без церемоній — без варти, без прощальних слів. Камінь лишився позаду, як важкий спогад. Повітря за мурами було іншим: вільнішим, рухливішим, ніби світ знову дозволяв дихати на повні груди.
Еміль повів Борику вперед, не озираючись. Герман їхав поруч на Степані. Обидва мовчали — не тому, що не було що сказати, а тому, що рішення вже дозріло.
— У селах ми заробляємо виживання, — сказав Герман першим. — У замках — проблеми.
Еміль кивнув.
— А в містах, — відповів він, — заробляють ім’я.
Вони зупинилися на роздоріжжі. Дерев’яний стовп із вирізьбленими напрямками був оббитий дощами й часом. На одному боці — шляхи до сіл, знайомі й передбачувані. На іншому — напис, зроблений впевненою рукою:
Виноградні Тераси — 48 миль.
Місто.
— Там більше грошей, — сказав Герман. — Більше роботи. Більше людей, яким щось від нас потрібно.
— І більше тих, хто захоче нас використати, — додав Еміль.
Він на мить задумався, дивлячись на дорогу, що тяглася між пагорбами.
— Але там і більше шансів, — сказав він. — Якщо хочеш змінити щось по-справжньому — починай там, де це має значення.
Герман усміхнувся.
— Отже, місто.
— Виноградні Тераси, — підтвердив Еміль. — Почнемо з нього.
Вони рушили.
Дорога була широкою, втоптаною — по ній ішли каравани, купці, шукачі слави й утікачі від минулого. Узбіччями тягнулися виноградники, що підіймалися терасами вгору по схилах. Повітря пахло землею, соком ягід і пилом дороги.
— Кажуть, там кожен другий — або багатий, або вдає з себе такого, — сказав Герман.
— А кожен третій думає, що може купити меч, — відповів Еміль. — І дуже дивується, коли не виходить.
Вони їхали далі, залишаючи за спиною села, де їх знали, і замок, де їх пам’ятатимуть.
Попереду було місто.
Гроші.
Слава.
І випробування, яких не вирішиш одним ударом.
Цей шлях був довший.
Небезпечніший.
Але саме він
вів до легенди.
Дорога тягнулася рівно й спокійно.
Без засідок. Без криків. Без напруги в плечах. Вперше за довгий час Еміль ловив себе на думці, що їде не тому, що мусить, а тому, що хоче.
Сонце підіймалося вище, гріло спину. Уздовж шляху тягнулися поля, де селяни працювали мовчки, час від часу піднімаючи голову й проводжаючи вершників поглядом. Не з острахом — із цікавістю.
— Така дорога заспокоює, — сказав Герман. — Наче світ вирішив дати нам перепочинок.
— Він завжди дає, — відповів Еміль. — Просто ми рідко встигаємо його помітити.
До полудня вони побачили Теплицю.
Село лежало в низині, захищене від вітру. Дахи хат блищали на сонці, біля колодязя метушилися люди, а над усім стояв запах теплого хліба й сіна.
Вони в’їхали повільно, не привертаючи зайвої уваги.
— Тут спокійно, — зауважив Герман. — Такі місця не люблять галасу.
Еміль кивнув.
Біля невеликого ринку вони зупинилися. Кілька столів під навісами, мішки з зерном, бочки з водою, кошики з овочами. Нічого зайвого — лише те, що потрібно для дороги.
— Хліб, сушене м’ясо, — сказав Еміль. — І воду. Більше нічого.
Продавець — кремезний чоловік із засмаглим обличчям — швидко зібрав замовлення.
— Довга дорога? — спитав він, приймаючи динари.
— До міста, — відповів Герман.
— Виноградні Тераси? — уточнив продавець.
— Туди, — підтвердив Еміль.
— Тоді беріть більше води, — порадив чоловік. — Останні милі виснажують.
Еміль прислухався й додав ще одну флягу.
Поки вони складали припаси, кілька селян кинули на них погляди. Не впізнавали. І це було… приємно.
— Ніхто не дивиться як на проблему, — сказав Герман тихо.
— Поки що, — відповів Еміль. — Але так і має бути.
Вони не затримувалися. Село Теплиця залишилося позаду так само тихо, як і з’явилося — без історій, без обіцянок.
Дорога знову повела вперед.
Коні йшли рівно, впевнено. Сонце вже схилялося, і тіні подовжувалися, ніби показували напрямок.
Попереду чекали Виноградні Тераси.
Місто, де не питають, звідки ти.
Лише — чого ти вартий.
І саме туди
вони їхали.
Вони почули крики ще здалеку.
Спершу — невиразні, обірвані, ніби вітер ніс чужий біль між пагорбами. Потім голоси стали чіткішими: сміх, лайка, короткі удари.
Еміль різко зупинив Борику й підняв руку.
— Чуєш? — тихо спитав він.
Герман кивнув.
Вони з’їхали з дороги, повели коней уздовж кущів, обережно, без зайвого шуму. За кількадесят кроків перед ними відкрилася галявина.
Четверо бандитів.
Одяг різний, зброя стара, але справжня. Двоє стояли, один сидів на колоді, ще один ходив колами. Посередині — чоловік на колінах, руки зв’язані за спиною, обличчя в крові.
— Дивись, як він трясеться, — зареготав один із бандитів і штовхнув полоненого ногою.
— Може, ще попросить?
— Не треба його різати одразу, — відповів інший. — Хай спершу зрозуміє, за що.
Чоловік на колінах щось прохрипів, але слова потонули в сміху.
Еміль стиснув зуби.
Вони з Германом присіли за кущами, спостерігаючи. Не рухалися. Рахували. Дивилися на позиції, на відстань, на те, хто куди дивиться.
— Їх четверо, — прошепотів Герман. — Не схожі на організованих.
Пауза.
— Але якщо втрутимося — це знову бій.
Еміль не відводив погляду від чоловіка на колінах.
Один із бандитів витяг ніж і провів лезом біля його щоки, не торкаючись — просто щоб налякати.
Чоловік здригнувся.
— Досить, — тихо сказав Еміль.
Герман глянув на нього.
— Якщо ми не допоможемо, — продовжив Еміль, — вони його вб’ють. Не зараз — за хвилину. Для сміху.
— Ми могли б проїхати далі, — обережно сказав Герман. — Місто близько. Це не наша справа.
Еміль повернувся до нього.
— Саме так і починається, — сказав він тихо. — Коли кожен вирішує, що це не його справа.
Він знову подивився на галявину.
— Ми не служимо лорду, — додав він. — Але це не означає, що ми перестали бути людьми.
Еміль повільно поклав руку на руків’я меча.
— Треба допомогти.
Герман кілька секунд мовчав. Потім кивнув.
— Добре, — сказав він. — Тоді зробімо це швидко і чисто.
Еміль підняв долоню, зупиняючи Германа.
— Тихо, — прошепотів він. — Без різких рухів.
Вони розійшлися на кілька кроків, ховаючись за кущами. Вітер дув у їхній бік — запахи й звуки йшли від бандитів, а не до них. Удача.
Еміль узяв камінець і зважив його в руці. Подивився на галявину, на того, що сидів на колоді — він був найближче до лісу й найменше дивився навколо.
Камінь полетів низько, вдарив у суху гілку за спинами бандитів.
Тріснуло.
— Що це було? — озирнувся один.
— Та знову ліс живе, — відмахнувся інший. — Не сси.
Другий камінь упав трохи далі — праворуч, у кущі. Там затріщало голосніше.
— Ні, чекай, — насторожився той, що з ножем. — Там хтось є.
Він зробив кілька кроків убік, намагаючись роздивитися темряву між деревами.
Саме цього й чекав Еміль.
Він ковзнув уперед, низько, майже безшумно. Крок. Ще крок. Тінь злилася з тінню. За спиною бандита — порожнеча.
Герман тим часом обійшов з іншого боку, тримаючись ближче до дороги. Він не поспішав — рахував подихи, кроки, рухи плечей.
— Та нікого тут… — почав бандит.
Еміль був уже за ним.
Короткий рух.
Руків’я меча — в основу шиї.
Без крику.
Тіло осіло в траву, мов мішок.
— Ей, ти куди… — почав другий, обертаючись.
Герман вийшов із тіні й ударив щитом у груди, збиваючи повітря. Бандит захрипів, відступив, спіткнувся об колоду й упав.
— Що за… — закричав третій, хапаючись за меч.
Полонений на колінах широко розплющив очі. Він ще не вірив.
— Зараз, — прошепотів Еміль, не дивлячись на нього.
Один із бандитів нарешті зрозумів, що відбувається, і заволав:
— Засідка!
Але було вже пізно.
Тиша лісу зламалася.
Крик ще лунав у повітрі, коли бій вибухнув.
Перший із двох, що лишилися, кинувся вперед без роздумів — злість і страх змішалися в одному русі. Він замахнувся широко, намагаючись зламати дистанцію одним ударом.
Еміль зустрів його щитом.
Удар — дерево дзенькнуло, руки здригнулися, але щит витримав. Еміль одразу ж пішов уперед, не даючи відійти: крок, ще крок, тиск. Меч пішов коротко, по діагоналі — не на смерть, а щоб зламати ритм. Бандит закричав, відскочив, схопившись за плече.
— Тримай його! — крикнув другий, заходячи збоку.
Він був обережніший. Тримав дистанцію, шукав момент. Його погляд ковзнув до полоненого — і це була помилка.
Герман уже був поруч.
Він увірвався щитом у бік, збивши противника з ніг. Той впав на коліно, намагаючись підвестися й вийти на замах знизу. Герман не дав: різкий удар ногою по зап’ястку — меч вилетів у траву.
— Пізно, — сказав він глухо.
Один короткий рух — і бандит осів, хриплячи, не в змозі продовжувати бій.
Еміль тим часом дотискав першого.
Той відступав, задкуючи до дерев, дихання збите, очі бігають. Він зірвався на крик, спробував піти ва-банк — удар з усієї сили, без техніки.
Еміль пірнув під лезо, вдарив щитом у корпус і одразу — точний різкий рух мечем. Бандит звалився на землю, перекотився, спробував підвестись… і завмер.
Тиша накрила галявину так само раптово, як почався бій.
Еміль повільно озирнувся.
Герман стояв, важко дихаючи, але без поранень.
— Все, — сказав він.
Полонений на колінах тремтів. Він дивився на них, ніби на щось нереальне.
Еміль підійшов ближче й опустився навколішки поруч.
— Тихо, — сказав він. — Уже все.
Еміль присів поруч із чоловіком на колінах і обережно перерізав мотузки.
— Все, — сказав він тихо. — Ти вільний.
Чоловік не одразу підвівся. Руки тремтіли, плечі були напружені, ніби він чекав удару навіть тепер. Потім глибоко вдихнув і повільно підняв голову.
— Я… дякую, — прохрипів він. — Якби не ви…
Герман підштовхнув до нього флягу з водою.
— Пий. Повільно.
Чоловік зробив кілька ковтків, закашлявся, але в очах з’явилася ясність. Він підвівся, сперся на коліно, а тоді рівно став перед ними.
— Моє ім’я Бундук, — сказав він. — Я звичайний воїн.
Пауза.
— Служив лорду Даріану Зеленому з Королівства Талісії.
Еміль уважно слухав.
— Ми билися з військами Генрика Третього з Королівства Кровенсиль, — продовжив Бундук. — Бій був важкий. Частину наших взяли в полон. Частина загинула.
Він опустив погляд.
— А я… я втік з поля бою. Не з боягузтва. Просто… інакше не вижив би.
— І натрапив на них, — сказав Герман, кивнувши на тіла.
Бундук гірко всміхнувся.
— Так. Вони думали, що мені вже кінець.
Він випрямився й подивився на Еміля прямо.
— Ви врятували мені життя.
Він опустився на одне коліно.
— Я клянусь вам у вірності. Хочу служити вам.
Слова повисли в повітрі.
Еміль на мить розгубився.
Він не чекав цього. Не планував. Вони щойно вирішили не служити нікому — і ось хтось просить служити їм.
— Встань, — сказав Еміль нарешті.
Бундук підвівся.
— Ми не лорди, — продовжив Еміль. — І не шукаємо людей, які клянуться з відчаю.
Пауза.
— Але ми тебе не кинемо.
Бундук здригнувся, ніби не повірив одразу.
— Ми їдемо до міста, — сказав Еміль. — Виноградні Тераси.
Він глянув йому в очі.
— Поїдеш з нами. Як супутник. Якщо щось зміниться — ти вільний піти. Ми тебе не тримаємо.
Герман кивнув.
— У нас немає ланцюгів, — додав він. — Лише дорога.
Бундук повільно усміхнувся.
— Мені цього достатньо, — сказав він. — Я піду з вами.
Пауза.
— І доведу, що ви не помилилися.
Еміль кивнув.
Троє стояли посеред галявини, де ще недавно була смерть.
Тепер там з’явився вибір.
— Поїхали, — сказав Еміль.
Вони рушили далі.
І тепер їх було троє.
Вони рушили далі повільним кроком.
Бундук ішов пішки між двома кіньми, спершу трохи збоку, ніби не хотів заважати. Його рухи були обережні, але впевнені — так ходять люди, які звикли до дороги й обладунків, навіть коли їх зняли.
— Далеко до міста? — спитав він після тривалої тиші.
— День, може півтора, — відповів Герман. — Якщо без зупинок.
Бундук кивнув.
— Виноградні Тераси… — повторив він. — Бував там колись. Ще до війни.
Пауза.
— Галасливе місце. Але там можна загубитися.
Еміль глянув на нього.
— Або знайтися, — сказав він.
Бундук усміхнувся.
— Так. Якщо знаєш, ким хочеш бути.
Вони йшли кілька хвилин мовчки. Сонце вже схилялося, дорога була рівна, спокійна. Ніби світ вирішив дати їм час поговорити.
— Ти сказав, що служив Даріану Зеленому, — промовив Еміль. — Яким він був?
Бундук замислився.
— Справедливим, — відповів він. — Не добрим. Але справедливим.
Він подивився вперед.
— Він завжди казав: солдат має знати, за що вмирає. І за що живе.
— А Генрик Третій? — спитав Герман.
Бундук стиснув щелепи.
— Він воює за страх, — сказав він. — Його люди не тримають стрій — вони тримаються за наказ.
Пауза.
— Коли такий наказ зникає, усе сиплеться.
Еміль кивнув.
— А ти? — спитав він. — Чого ти хочеш тепер?
Бундук не відповів одразу.
— Хочу не тікати, — сказав він нарешті. — Не ховатися.
Він глянув на них обох.
— І хочу йти поруч із тими, хто дивиться в очі, а не в печатки.
Герман усміхнувся.
— У нас із цим просто, — сказав він. — Ми дивимося на дорогу.
Бундук тихо засміявся.
— Мені підходить.
Вітер приніс запах виноградників. Десь у далині співали птахи.
Троє йшли однією дорогою, але кожен — зі своїм минулим.
І попереду було місто,
де це минуле
мало або зникнути,
або стати початком чогось більшого.
Вони зупинилися, коли сутінки вже щільно лягли на дорогу.
Місце було зручне: невелика галявина, прикрита кущами з двох боків, поруч — струмок. Еміль мовчки кивнув — тут можна переночувати.
Герман розвів вогонь швидко й тихо. Полум’я піднялося невисоке, стримане, більше для тепла, ніж для світла. Коней прив’язали неподалік, дали їм води й жменю вівса.
Бундук сів трохи осторонь, але не віддаляючись. Він дивився на вогонь, ніби перевіряв, чи справжній цей спокій.
— Дивно, — сказав він після паузи. — Після бою зазвичай не засинають.
— Ми теж не одразу, — відповів Герман, підкидаючи гілку. — Але з часом навчаєшся слухати ніч, а не страх.
Еміль простяг Бундуку шматок хліба й сушене м’ясо.
— Їж, — сказав він. — Завтра буде довгий день.
Бундук прийняв їжу обома руками.
— Дякую, — тихо мовив він. — Не пам’ятаю, коли востаннє їв без поспіху.
Вони їли мовчки. Вогонь потріскував. Десь у темряві перегукнулися птахи.
— Ви давно разом? — спитав Бундук.
— З дитинства, — відповів Герман. — Ще з села.
— І без прапора, — додав Еміль. — Так простіше дихати.
Бундук кивнув.
— У війську вчать тримати стрій, — сказав він. — Але не вчать жити після того, як стрій ламається.
Він підкинув у вогонь тонку гілку.
— У бою з Генриком… — почав він і замовк. — Там було багато крику. І мало сенсу.
Пауза.
— Коли я впав і підвівся, поряд уже не було нікого. Лише дим.
Еміль дивився у полум’я.
— Ти вижив, — сказав він. — Це теж відповідальність.
Бундук усміхнувся ледь помітно.
— Можливо.
Він глянув на них.
— Якщо в місті мені доведеться піти — скажіть одразу. Я не хочу бути тягарем.
— Ти не тягар, — відповів Герман. — Поки тримаєш слово.
Еміль кивнув.
— І пам’ятай, — додав він. — У нас не служать. У нас ідуть поруч.
Бундук довго дивився на вогонь, а потім схилив голову.
— Тоді я йду поруч, — сказав він.
Ніч опустилася повністю. Вогонь зменшився до жару. Один за одним вони вкладалися спати — без тривоги, але з пильністю.
Троє біля одного вогню.
Без присяги.
Без наказу.
Лише дорога попереду
і місто, яке вже чекало.
Світанок прийшов тихо.
Небо посвітлішало спершу на краю, потім повільно наповнилося м’яким світлом. Роса блищала на траві, вогонь згас до теплих вуглин, і ніч відступила без спротиву.
Еміль прокинувся першим. Він перевірив коней, підкинув у вогонь кілька гілок, зігрів руки. За хвилину підвівся й Герман. Бундук уже сидів, зав’язуючи ремінь на чоботі.
— Гарна ніч, — сказав він. — Рідкісна.
Вони швидко зібралися й рушили далі.
Дорога вела вгору, між пагорбами, і з кожним кроком повітря ставало іншим — насиченим запахом землі й винограду. Десь унизу, за обрієм, вже чекало місто.
— Виноградні Тераси не схожі на села, — почав Бундук, ідучи поруч. — Там люди не дивляться, хто ти був. Вони дивляться, ким ти можеш стати.
— І що там з нами зроблять? — спитав Герман.
Бундук усміхнувся.
— Якщо пощастить — забудуть. Якщо ні — запам’ятають.
Пауза.
— Місто живе грошима, але тримається чутками.
Еміль слухав уважно.
— Там багато найманців? — спитав він.
— Більше, ніж солдатів, — відповів Бундук. — Але мало тих, кому довіряють.
Він глянув на Еміля.
— Якщо вас побачать разом — це вже знак.
— Який? — спитав Герман.
— Що ви не одинаки, — сказав Бундук. — А це в місті небезпечно… і цінно.
Вони йшли мовчки кілька хвилин.
— У місті є квартали, — продовжив Бундук. — Торговий — там золото. Нижній — там проблеми. Верхні тераси — там рішення, які краще не чути.
Він видихнув.
— І є ті, хто працює між ними. Такі, як ви можете стати.
Еміль глянув уперед, де пагорби вже відкривали простір.
— Ми не шукаємо проблем, — сказав він.
— Ніхто їх не шукає, — відповів Бундук. — Вони просто знаходять.
Сонце піднялося вище. Тіні стали коротшими. Дорога вела вниз, і між схилами вже можна було вгледіти далекі стіни.
— Бачите? — сказав Бундук. — Ось вони.
Пауза.
— Виноградні Тераси.
Місто ще було далеко, але вже відчувалося.
Не як загроза.
Як виклик.
Вони піднялися на черговий пагорб — і світ раптом розкрився.
Внизу, між хвилястими лініями виноградників, лежало місто. Спершу — як тінь, як темна маса на тлі ранкового неба. Потім — чіткіше: стіни, високі, світлі, з вежами, що піднімалися одна за одною, ніби сходи до неба.
— Ось воно… — тихо сказав Герман.
Перші вогні ще не згасли. Маленькі жовті точки світилися вздовж мурів, біля воріт, на сторожових вежах. Вони тремтіли на вітрі, але не зникали — місто не спало, навіть на світанку.
Еміль дивився мовчки.
Стіни Виноградних Терас здавалися неприступними. Не грубими, як фортеці півночі, а розумними — побудованими не для війни, а для контролю. Вони не відштовхували. Вони оцінювали.
— Тут усе інакше, — сказав Бундук. — У селі ти бачиш людину. У місті — лише її тінь.
Дорога спускалася вниз, ставала ширшою. З’явилися сліди коліс, копит, людей. Каравани вже тягнулися до воріт, вози скрипіли, хтось кричав, перегукуючись із вартовими.
— Бачиш вежі? — продовжив Бундук. — Там сидять ті, хто дивиться не на дорогу, а на тих, хто по ній іде.
Еміль кивнув.
— Тут нас не чекали, — сказав він. — Але скоро знатимуть.
Герман усміхнувся криво.
— Мені не подобається, коли на мене дивляться зверху.
— Звикнеш, — відповів Бундук. — Або підеш.
Вітер приніс запахи міста: дим, вино, камінь, людський натовп. Щось живе й небезпечне водночас.
Вони рушили далі, вже не як мандрівники, а як ті, хто входить у нову гру.
Попереду були ворота.
І за ними —
місто, що не питало дозволу.
Ворота Виноградних Терас були відчинені, але це не означало гостинність.
Дві масивні стулки з темного дерева трималися на залізних петлях, потертих часом. Над ними височіла арка зі світлого каменю, прикрашена різьбленими гронами винограду — символом достатку й влади. На мурах стояли вартові, нерухомі, мов статуї, але їхні погляди ковзали вниз, уважні й холодні.
Черга тягнулася повільно. Купці сперечалися з писарями, караванники показували дозволи, хтось платив мито, хтось — зайві монети, щоб пройти швидше.
Еміль зупинив Борику за кілька кроків до воріт.
— Спокійно, — тихо сказав він. — Нехай говорять вони.
Герман кивнув. Бундук ішов пішки поруч, тримаючись впевнено, але без зухвальства.
— Наступні! — гукнув вартовий з алебардою.
Вони підійшли.
Вартовий окинув їх поглядом — зброя, щити, сліди бою, кінь із трофеями. Другий уже записував щось у книгу.
— Імена? — сухо спитав перший.
— Еміль, — відповів той рівно.
— Герман.
— Бундук.
— Звідки йдете? — не піднімаючи очей, додав писар.
— З дороги Трапдолу, — сказав Герман. — У справах.
Вартовий підвів голову.
— Яких справах?
Еміль не поспішав.
— Робота, — сказав він. — Охорона. Супровід. Те, що вміємо.
Писар зупинив перо.
— Найманці?
— Вільні клинки, — відповів Бундук спокійно. — Без прапора.
Вартовий скривив губи, але нічого не сказав. Він підійшов ближче, торкнувся списом щита Еміля, оглянув ремені, меч.
— Зброю в місті не оголювати, — сказав він. — Бійки — за межами мурів або з дозволу.
— Зрозуміло, — кивнув Еміль.
— Мито — п’ять динарів з людини, — додав писар. — За коней окремо.
Герман без слів виклав монети.
Писар перерахував, кивнув і зробив позначку.
— Проходьте, — сказав вартовий і відійшов убік. — І пам’ятайте: місто бачить усе.
Вони рушили вперед.
Коли крокнули під арку, звук змінився. Камінь загув, ніби місто прокинулося навколо них. За спиною залишилися мури й варта. Попереду — шум, рух, тисячі життів.
Герман тихо видихнув.
— Назад дороги вже нема, — сказав він.
Еміль глянув уперед.
— І добре.
Виноградні Тераси прийняли їх.
Не як гостей.
А як випробування.
Місто накрило їх одразу.
Щойно вони ступили за ворота, тиша дороги розчинилася у шумі: крики торговців, скрип коліс, дзенькіт металу, уривки розмов десятками голосів. Вулиця жила своїм ритмом — швидким, нетерплячим, байдужим до новоприбулих.
Повітря було густе від запахів. Дим із кузень змішувався з ароматом вина й свіжого хліба, з кислинкою виноградного жмиху й потом людей. Десь смажили м’ясо, десь виливали помиї — місто не приховувало нічого.
Натовп рухався хвилями. Купці тягнули вози, ремісники несли інструменти, слуги поспішали з дорученнями. Кожен ішов у своєму напрямку, і ніхто не дивився в очі довше, ніж на мить.
— Тут легко загубитися, — сказав Герман, підвищуючи голос, щоб його почули.
— І легко зникнути, — відповів Бундук. — Якщо не знаєш, куди йдеш.
Еміль тримався рівно, не пришвидшуючи кроку. Він дивився не на обличчя — на руки, на рухи, на те, хто поступається дорогою, а хто ні. У місті це означало більше, ніж слова.
Вони минули ряди крамниць: тканини всіх кольорів, бочки з вином, кошики з фруктами, клітки з птахами. З вікон лунала музика, з провулків — сварки.
— Тут продається все, — тихо сказав Герман. — Навіть тиша, якщо маєш гроші.
— І репутація, — додав Бундук. — Без неї ти ніхто.
Еміль зупинився на мить, щоб пропустити процесію з озброєних міських стражників. Вони йшли впевнено, не дивлячись по боках — місто належало їм.
— Нам потрібне місце, де нас не питатимуть зайвого, — сказав Еміль. — І де чують новини.
— Заїзд у Нижніх терасах, — відповів Бундук без вагань. — Там збираються такі, як ми.
Пауза.
— І там робота знаходить швидше.
Натовп знову зімкнувся навколо них, підхопив, поніс уперед. Місто не зупинялося і не чекало.
Виноградні Тераси приймали нових людей щодня.
Але не кожен залишався.