Черговий день…

«Цілий вечір думки про того чоловіка не давали мені спокою. Його очі, уста, руки…» — сидячи зранку на парі, звинувачую сама себе. — Варя, ти чого така замріяна? — запитав Даніель. — Судячи з виразу обличчя, думаєш про якогось красеня. Познайомиш? Слова Даніеля змусили повернутись у реальність.

— Що, пробач?

— Питаю, про кого ти цілу пару мрієш?

— А тобі скажи! — сміюся. — Я тебе знаю, ти його відбити захочеш.

Він здивовано підняв брови: — Тож я правий?

— Ти завжди правий! — іронізую я.

— Хто б сумнівався! — відповідає мені сарказмом. — Ми повернемось до цієї теми на перерві, а то від погляду лекторки вже іскорки летять! — з насмішкою кинув Дан.

З Даніелем ми знайомі майже все життя. Разом росли з садочка, потім і в школі разом, а тепер в коледжі. Він мені за брата — справжній друг, на відміну від Вероніки, яка росла з нами. Навіть перед Августом він за мене вступався, коли той божеволів, втрачаючи нас.

Після пари:

— Ти бачила, Вероніка різко змінилася в настрої? — пліткував він. — Навіть і не дивиться у твій бік!

Короткий смішок вирвався з мого рота: — Я навіть здогадуюсь про причину!

— Той йолоп на букву А? — задоволено зиркнув він на мене.

— З ймовірністю 99%.

— Тебе додому проводити сьогодні чи ти маєш інші плани?

— Дякую, але не треба.

— До речі! — оживився Даніель. — Про кого це ти mріяла цілу пару?

— Про «відмінно» з «Управління якістю», — закочую я очі. — Ти бачив, як викладачка зиркала? Думала, ще трошки — і підемо ми до завідувача.

— Хоч не про того придуркуватого? — не вийшло змінити тему, він все одно не відстане.

— Точно не про Августа!

— Що б я тебе з цим… — він змовчав, аби не сказати зайвого при мені, — не бачив!

— Дане, я тобі, звісно, вдячна за твою турботу, але я розберусь сама! — знаю, що ці слова його розчарують або ж навіть образять, але його втручання не зробить краще ні мені, ні йому.

Він опустив раніше схрещені на грудях руки, відхилився від стіни й мовив:

— Як знаєш… — і пішов.

Я розумію, про що той думає, але й зупиняти його не стану.

Після завершення пар я зібрала свої речі, занесла журнал відвідування в кабінет секретаря й порожніми коридорами коледжу пішла до виходу. Коли я вийшла на вулицю, мої щоки обдало прохолодним вітром — буде дощ. Біля воріт стояли Вероніка з… Августом. Не можу сказати, що мене це не зачіпає. Моя колись найкраща подруга стоїть там з моїм колись хлопцем. «Що ж, нехай будуть щасливими!»

Він стояв до мене спиною, а от Вероніка мене помітила й зробила те єдине, на що була здатна — спробувала поцілувати Августа. Той лише відхилився від неї.

«Смішно… Схоже, щасливими разом вони не будуть».

Мені було достатньо принижень від них, тому я розвернулася й пішла до іншого виходу.

Зайшовши всередину, я зіткнулася з Даном.

— Ти чому це через задні двері йдеш?

— Уникаю неприємної для себе ситуації.

— Тікаєш від проблем?

— Можливо… — я відвела погляд, щоб не дивитися на друга.

Очима Дана:

Вона ховає погляд. Вдруге за сьогодні.

– Зрозуміло – видихаю.

Хочу бачити її очі. Тож, узявши за підборіддя з надзвичайною ніжністю, я обережно повернув її до себе.

— Ніколи не ховай від мене свій погляд! — зазирнувши в ці зелені очі, я поцілував її в лоб з усією дбайливістю, яку мав і зміг проявити. — Пішли через головний вихід.

— Дане, я ціную тебе і твою підтримку, але я не хочу не те що бачити, а навіть думати про те, що він торкається іншої, — і вона знову відводить очі. — Я краще побуду одна.

Відійшовши, вона прощається і йде.

Злість наповнює мене все сильніше. Раніше все було значно краще. Навіщо Одрі їх взагалі познайомила?

Вийшовши на подвірʼя, я бачу його. Придурка, який знищив усі шанси бути з Варварою. Злість переповнює через вінця. Я йду до нього.

— Гей! Ти що тут робиш? — кричу йому.

Він ліниво зиркнув і встав зі свого мотоцикла:

— Чого тобі, Данчику?

Лють полилася через край!

— Я тобі не Данчик! — вчепившись у його куртку, кажу йому все прямо в його кляті очі. — Щоб я тебе тут більше не бачив!

— А то що? — він сміється з мене. — Що ти мені зробиш? Тобі ж ні сил, ні духу не вистачить…