Непрошений гість

Навколо все таке неймовірне… Я ніби окутана в щось тепле та м’яке, але водночас відчуваю щось гостре, пронизливе. Ніби чийсь погляд розрізає простір навколо. Так не хочу розплющувати очей — я нарешті сплю. Боже, як я сумувала за цим безтурботним відчуттям… Хочу просто відпустити всі думки. Але все ж, що це за погляд? Чий він?

Повільно розплющую очі, й різке світло одразу засліплює мене. Перше, що усвідомлюю — я у своїй кімнаті. За вікном ще світить сонце. Чудово, принаймні я не проспала все життя!

— Доброго ранку, красуне! — неочікувано лунає глибокий чоловічий голос.

Різко переводжу погляд на чоловіка, що вальяжно розкинувся у кріслі поруч. Він здається мені знайомим, але ніяк не можу збагнути, звідки. Це брюнет із блідо-блакитними очима. Навіть не гарний — він неймовірно красивий. Його погляд настільки пронизливий і пекучий, що мені стає жарко, ніби я стою поруч із багаттям.

— Хто ви? — впевнена, моє здивування зараз чітко відображається на обличчі. Треба негайно взяти себе в руки. — Що ви робите в моїй кімнаті?

— Той, хто тебе сюди приніс, — він ледь помітно усміхається кутиком вуст. — Ти так солодко спала…

«Дивно. Мені якось надто спокійно за його присутності. Є в ньому щось звабливе», — він перериває мої думки своїм дуже неоднозначним поглядом.

— Що? — ледь чутно питаю я.

Він тихо й безшумно встає. Підходить, ніби хижак, схрестивши руки на грудях. Дивиться згори вниз і твердо промовляє: — Нам ще не час! Я повернусь, коли прийде пора. А якщо тобі буде потрібна моя допомога — ти знаєш, де мене знайти.

— Стривай! — кажу я йому вслід. — Хоча б ім’я скажи!

— Ми вже знайомі, — кидає він, стоячи вже у дверному отворі. — Прощавай!

Я підриваюсь із ліжка й біжу за ним, хапаю за руку, і він обертається. Спершу дивиться на мою долоню, а потім наші очі зустрічаються — надто близько. Зараз я бачу кожен візерунок його зіниць. Це збиває з пантелику, але я змушую себе зібратися.

— Ти вдираєшся до мого будинку, в мою кімнату, кажеш мені якісь вульгарні словечка і, навіть не назвавши свого клятого імені, збираєшся просто піти?! — я злюся, інакше це відчуття не назвати. — В цю кімнату ніхто, окрім мене, ніколи не заходить, навіть родичі! А ти запхався сюди в сподіванні, що будеш ходити туди-сюди, як заманеться?!

Він лише всміхається. Знову. «Як же ця його самовпевненість дратує!»

— Не варто так пихтіти, — він проводить тильною стороною пальців правої руки по моїй щоці. Я відхиляюсь, а він лише заполоняє весь мій простір, а разом із ним і повітря. — Якщо хочеш дізнатись моє ім’я — заслужи!

— Ах ти, пихатий індик! — закипаю я. — Ти думаєш, що крутий? Спішу розчарувати: ти просто придурок!

Він підходить ще ближче, і раптом я опиняюсь притиснутою до шафи, що була праворуч від нас, а тепер — прямо у мене за спиною. Його міцні й теплі руки ніжно беруть мене за талію, а чоло впирається в моє. Я відчуває його подих.

— А тепер скажи це ще раз! — мене поглинають його очі, я не можу їм пручатись. — Так я й думав.

Він різко розгинається й відходить на крок, поправляючи рукави своєї сорочки — чорної, мабуть, як і його душа!

— Варваро, не варто грубити людині, яка турбується про тебе. А зараз мені справді час йти. Ти дізнаєшся моє ім’я при наступній зустрічі, але тільки якщо я вважатиму тебе гідною! — він знову зазирнув мені в очі. — І пам’ятай: я завжди поруч і завжди стежу!

Й наступної секунди цей нахабний, самозакоханий і дуже вродливий чоловік просто розчинився в просторі, лишивши по собі лише густий туман.