Доля?

«Коли доля зводить уперше, вона вже знає, коли буде наступна зустріч…»

Чи вірю я в долю? Ні! Принаймні доти, доки вона не здибала мене.

Завтра мій вісімнадцятий день народження. Я до останнього не хотіла святкувати, але батьки наполягли на тому, що треба зібрати всю родину — зрештою, це ж свято. І я здалася під їхнім натиском. Сьогодні я чомусь весь день сама й нарешті маю час побути із собою. Аст десь у справах, принаймні так він сказав. Дан готує мені подарунок, тому й не набридає. Батьки теж зайняті підготовкою до завтрашнього святкування. Усе нібито ідеально, але що ж було до цього?

Мені було чотирнадцять, я поверталася — навіть не пам’ятаю звідки — додому, мабуть, із музичної школи. Починалося літо, а з ним і канікули. І неочікувано для себе біля вокзальної станції я зустріла Одрі – свою сусідку. Ми раніше були подругами, але в якийсь момент усе змінилося. Вона була не сама, а з якимось хлопцем. Ми представилися один одному й розійшлися, ніби нічого й не сталося. Минали місяці, і, успішно забувши про цю геть незначну зустріч, я просто, як завжди, проводила свої канікули.

Першого вересня, коли я прийшла до школи, все відбувалося як зазвичай: свято, зустрічі шкільних товаришів, отримання книжок, інструктажі й оголошення розкладу. Нічого нового. А от на другий день почався повноцінний навчальний процес. Ми з моєю найкращою подругою разом сиділи на уроках і разом ходили коридорами на перервах. І під час однієї з таких перерв, а точніше наприкінці, під звучання дзвінка ми бігли через натовп до кабінету, і на сходах я помітила знайоме обличчя. Він теж помітив мене — той хлопець, із яким ми познайомилися майже три місяці тому.

— Август? — здивовано вимовила я.

— Ти теж навчаєшся тут? — не менш здивовано запитав він.

Так і почалися наші випадкові зустрічі в коридорах: я зачіпала його, а він заганяв мене в куток. Це тривало ненадовго: ми зблизилися, знайшли один одного в соціальних мережах, почали листуватися, він проводжав мене додому, на перервах ми разом ходили в магазин… І всього через тиждень він запропонував мені зустрічатися, а я, не думаючи, погодилася й з усім своїм теплом поцілувала його в щоку, через що він здивувався й навіть зашарівся. Це все було так безтурботно й красиво, по-справжньому.

Але так тривало недовго… Десь через місяць чи два він почав дивно поводитися, спілкування стало більше онлайн, ніж наживо. Я запросила Августа на конкурс із танців, щоб він прийшов підтримати мене, і він дав надію, що прийде. Та в день виступу я отримала лише повідомлення про якусь п’янку з хлопцями. Я не встигла дочитати — він видалив його. Та я й тоді відповіла: «Нічого страшного», ще не знаючи, що згодом усе зміниться.

Через певний час — десь за пару днів — мені написала колишня подруга, та сама, що нас випадково познайомила: «Щоб я тебе біля того козла не бачила! Він на випускному своїх друзів цілувався з колишньою». І тепер я знала причину його зникнення, його холоду й усю його суть.

От я дурепа! Мені не залишалося нічого: пробачити я не змогла б, закрити очі — теж. Тож я написала йому. Востаннє, як здавалося тоді: «Я все обдумала. Що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці. Тож якщо ти досі любиш її, не бачу сенсу тримати тебе біля себе. Будь з нею. Прощавай!»

Мені навіть не було боляче. Я не усвідомлювала глибини своїх почуттів, і це було на краще. Ми ігнорували одне одного в коридорах школи, де раніше ходили за руку. Невдовзі почалися зимові канікули, і ми більше не бачилися.

Потім новий семестр, нова перша зустріч — і все якось закрутилося. Навіть не пам’ятаю як і чому, але ми знову зійшлися. Згодом він украв мій перший поцілунок, і це було найкраще. Я шаленіла, а разом із тим закохувалася все дужче. Та що більше це відбувалося, то частіше він почав зникати. Я думала, що в нього складний період, підтримувала як могла, а натомість отримала відчуження. Я дала йому простір, поставилася до всього з розумінням, а натомість отримала посильного зі словами: — Слухай, навіть не знаю як сказати, але Август просив мене гуляти з тобою до зими…

— Що?! — от тепер мені було боляче. — А після зими що? — мене роздирав гнів. — Як він міг так мене принизити?

— Я не знаю, що тобі сказати, але якщо тобі потрібна допомога чи підтримка, я завжди поруч, — обіцяв він мені.

Цей хлопець був моїм другом. Принаймні я так думала.

— Я хочу помсти! — холодно мовила я. — Ти мені в цьому допоможеш?

— Так!

Повертаючись в той день додому в абсолютній самоті, я сварила Августа й випалила не найкращі слова — і вони, на жаль, збулися. Він розбив мотоцикл, пошкодив голову й зламав ногу. Я досі шкодую про те, що накликала на нього цю біду.

Згодом я почала зустрічатися з тим посильним. Це тривало до весни. Я хотіла, щоб Август бачив, яка я щаслива з тим, кого він обрав для мене, і я грала цю роль. Повірте, я робила все, аби він бачив і мучився — це мені вдавалося найкраще. Згодом він мені набрид, і я спровокувала сварку, яка успішно закінчилася розлученням.

Оскільки з Августом ми стежили один за одним у соціальних мережах, я бачила його сумні сторіз про любов і про те, як йому боляче. Виглядало це нікчемно, та все ж спрацювало: я написала йому про те, як це несправедливо, що немає чого страждати й що він сам винен. І тепер ми знову спілкувалися.

Нарешті ми навчилися говорити й зрозуміли, що були пішаками в чужій грі. Спершу той «друг» прийшов до Августа й наплів йому щось подібне до того, що сказав мені. Через це Август і віддалився. А потім прийшов до мене й розповів уже відому байку.

Тепер ми домовилися дружити з Августом, бо стосунки нам очевидно не давалися. Але й дружити в нас не виходило. Він знайшов мою однокласницю й умовив її «капати» мені про те, який він класний, як він змінився, як круто катав її на мотоциклі, як він їй подобається і який він гарний. І я, яка раніше не стикалася з такою маніпуляцією, знову повелася. Ми зійшлися — і знову не так, як хотілося. Ми гуляли, спілкувалися, і все нібито було добре.

Ми домовилися піти гуляти, а він не приїхав, нічого не сказав, не відповідав на повідомлення та дзвінки — просто зник на декілька годин. Мені зірвало дах: я залишила йому грубі прощальні повідомлення й зникла для нього.

Я пообіцяла собі, що розіб’ю йому серце й він не зможе оговтатися. І я чекала, знаючи, що нас знову зведе доля. Минали тижні, місяці й навіть рік. Мені виповнилося шістнадцять, і, сказати чесно, я забула про свій гнів. Але в моєму житті з’явилося болото — я спускалася туди побути наодинці й почитати книжку… та зараз не про це.

Він знову знайшов мене, і я почала катувати його. Хоч якими сильними були мої почуття, я знала, що майбутнього в нас немає. Я мріяла про столичний університет, про кар’єру, а він почав підкидати думки, що, можливо, це не так і потрібно, що в нашому містечку не так і погано, що він не хоче розвиватися… Я знала, що він закрив би мене вдома як прислугу й так і не дав би мені розвитку.

Згодом, перед моєю сімейною поїздкою на море, він подарував мені каблучку — гарну срібну каблучку. Та це була радше мітка, що я належу йому, а не жест доброї волі. Смішно… я все це знала й усе одно завжди обирала його, завжди кохала й хотіла бути поруч. Не можу сказати, що в цих стосунках було тільки погане — ні, але поганого стало більше. Коли Август зрозумів, що я доросла до віку статевої згоди, він почав домагатись мене. Я не знала як відмовити, та й згоди не давала. Чомусь до цього життя мене не готувало й не розуміла, що робити. Під час прогулянок його далеко не однозначні дотики, спроби примусити мене до чогось дивного в лісі… У полі, коли мені захотілося соняхів, він крав їх для мене й чомусь вважав, що я маю віддячити йому тілом. Але я була проти — проти всього, чого він хотів. Це й почало плекати в мені відразу, а остаточно мене зламав його примус…

Згодом я почала віддалятися, гуляти з іншим, якому нічого не було потрібно, і зрештою запустився механізм помсти. Я співала в дуеті з іншим, знаючи, що Августа це руйнує; були сварки через відсутність довіри; я поводилася як стерво, прямо казала, що не бачу майбутнього з ним, і врешті-решт, коли витягла з нього всі сили, зробила те останнє.

Він учергове проводжав мене додому. Сказавши йому, що нам треба серйозно поговорити, я продовжила своє й закінчила тим, що нам треба розійтися.

— Невже я такий поганий хлопець?

— Ні! — хоча я знала, що так.

— Ти кидаєш мене через іншого? Ти любиш його???

— Ні! Це через те, що ми себе віджили! — він не хотів вірити.

Додому він довів мене в тиші. Коли прийшли, ми стали одне навпроти одного, і, повільно дивлячись йому прямо в очі, я почала знімати ту саму каблучку:

— Візьми її. — «Так, я знаю, що від цього тобі тільки гірше, та інакше ти не відпустиш. Вона має належати іншій!»

— Ні! — він здавався. Йому болісно, мені теж, але я прагнула помсти нутром, а не думками. — Я не візьму її!

— Забери її, будь ласка! — я була спокійна як ніколи.

— Вона мені без тебе не треба! — він вихопив каблучку й кинув на дорогу.

Я витерла його щоку й глянула в його очі востаннє:

— Прощавай!

У дім я зайшла щаслива й вільна, та через п’ять хвилин пролунав дзвінок із проханням винести води. Тут моя совість зіграла зі мною злий жарт: у нього сталася панічна атака! Я вперше зіткнулася з цим. Від швидкої він відмовився, єдиний, кого я встигла набрати — Марк, але той обіцяв бути лише за годину.

І цілу годину до приїзду Марка я робила все, що знала й могла — намагалася привести його до тями.

Повернувшись додому без сил, я лягла спати, але й це не вдалося. Кошмари Астарота давали про себе знати. І дотепер для мене лишається загадкою: йому справді було зле чи він грав? Жорстоко так навіть думати, та моя довіра до нього була розтоптана й стерта в пил.

Так наша історія мала скінчитися, і нитка долі між нами, вочевидь, обірвалася!