Мій майже звичайний день

Через півтори години після розмови з Астом я вже заходила до будівлі коледжу, намагаючись думати про що-небудь, окрім нього. При вході мене зустрів один із прихвоснів Августа. Марк — посильний, або просто хлопчик на побігеньках. Власне, таке ставлення у мого колишнього до кожного свого так званого друга, окрім Дана колись. Так, як би дивно це не звучало, та колись вони були найкращими друзями.

Та повертаючись до сьогодення: хлопець відізвав мене вбік, можливо, щоб нас ніхто не бачив, але зранку в такому потоці людей це просто неможливо.

— Чого тобі, Марку? — схрестивши руки на грудях, на видиху проговорила я.

— Мені? — Він підняв брову, так само схрестив руки й вальяжно спирився на стіну. — Мені — нічого. А от Августу щось від тебе та й треба. — Він з оцінювальним поглядом окинув мене з ніг до голови. — Цікаво, що?

— Ти напрошуєшся на грубість! — попередила я його.

— Ой, як страшно, — заглузував він. — Штучки ці для своїх маріонеток залиш, а мені на тебе байдуже.

— Кажи, що хотів, і вали вже! — я трохи втрачала терпіння. Розмови з дегенератами ніколи не приносили мені задоволення.

З-за його спини я помітила, як Даніель наближається до нас:

— Давай швидше!

І він дістав листа, що здивувало й збило мене з пантелику.

— Що ти так очима лупаєш? — запитав той, а я й правда не розуміла. — Ти ж заблокувала його скрізь, тому я змушений працювати поштовим голубом між вами!

— Ти стерв’ятник! — наквапом відповіла я, адже Дан був уже майже поруч, і поспіхом сховала лист.

— Дивись, щоб я тебе не вполював! — процідив він, і раптом йому на плече лягла чоловіча рука.

— Привітик, Варьо! — Дан, як завжди, дуже вчасно. Після привітання зі мною він повернув голову й помітно стиснув плече Марка: — У тебе якісь проблеми?

— Ніяких… — зморщився той. Хлопець відійшов і, дивлячись мені в очі, наостанок додав: — Поки що!

Я фиркнула, але не стала що б там не було говорити у відповідь.

— Яке ж воно гидке! — продовжив мій друг.

— І не кажи! — я перевела погляд на нього й остовпіла.

Вродливе обличчя Даніеля було в синцях.

— Що з тобою?! — я інстинктивно потягнулася до його розбитої губи, торкнувшись її кінчиками пальців. Тепло від його подиху обпалило їх, і поза спиною пробігли мурашки. Він теж здригнувся, тому я прибрала свою руку.

— А це? — наче нічого й не сталося, запитав він і витер свої вуста: — Нічого особливого. Впав!

— Обличчям на чийсь кулак? — саркастично піднявши брови, запитала я, хоч і знала, що він нізащо не зізнається.

— От-от почнеться пара, нам час іти! — перевів він тему, хоча я чудово знаю, що йому байдуже, прийде він вчасно чи спізниться. — До речі, що від тебе хотів той бовдур? Питання Дана мене зачепило.

— Тупі спроби самоствердитися, — це брехня лише наполовину. Все одно зразковий хлопчик Даніель не полізе в бійку з такої причини. Йому не варто знати про лист і тим більше — від кого він. — Ходімо швидше, за хвилину початок.

Уже сівши на свої місця в аудиторії, Даніель знову поцікавився:

— То що за папірець тобі дав Марк?

Від його запитання я зніяковіла: він знав, що я була з ним невідвертою.

— Ти бачив? — сховавши очі, уточнила я.

— Так, я бачив, — зітхнув він. — Це від Августа?

— Не знаю…

— І знову брехня! — розчаровано мовив він. — Чому ти так зі мною? Невже я не заслуговую на твою довіру?

— Ти, можливо, єдиний, хто на неї заслуговує, — «Це теж неправда», — але я не хочу, щоб ти втручався. — Я стовідсотково не дочекаюся його розуміння.

— Та ти знущаєшся з мене?! — пошепки вигукнув він, чим привернув увагу абсолютно всіх, і професорки зокрема.

— Мене прикро дивує ваша поведінка, пані Варваро та пане Даніелю. Можливо, вам обом варто покинути аудиторію і продовжити знущання одне над одним поза її межами?

«От блін, це ж треба було йому вчепитися саме тут у того листа…»

— Вибачте, будь ласка, професорко! Ми більше не дозволимо собі такої поведінки.

— Хм… — якось недобре вона перевела погляд на мого сусіда по парті. — А що скажете ви?

— Нічого! — випалив той. — Я не бачу потреби вибачатися. Можете вважати її вибачення за двох!

За спиною почали перешіптуватися. Я штурхнула його рукою за коліно, щоб ніхто не помітив.

— Вийшли обидва! — суворо промовила професорка. — Сподіваюся, наступного разу ми почнемо нашу пару з чогось більш коректного, — елегантно додала вона й продовжила заняття, але вже без нас.

— Тобі було так складно вибачитися? — штовхаючи його в плече, гаркнула я. — Через тебе й я влипла!

Дан із холодною іронією всміхнувся й підвів погляд на мене так, щоб це виглядало максимально зверхньо. Він підійшов до мене впритул, наче хижак:

— То ти й не думала ніколи про мене як про чоловіка? — видавив він. — Лише як про хлопчиська, яке завжди бігає за тобою і виконує всі примхи?

— Назви хоча б одну! — огризнулася у відповідь я, ставши ще ближче.

І неочікувано для мене Даніель різко схопив мене за обличчя та в пориві гніву впився в мої вуста з всією нетерплячістю, яка в ньому була. Я спробувала пручатися, і врешті він відпустив мене, одразу ж отримавши ляпас.

— Августу ти відповідала наполегливіше! — прошепотів він і слідом отримав ще один ляпас.

Рана на його губі тріснула й зацебеніла кров’ю. Він великим пальцем витер її та іронічно всміхнувся:

— І як ми до цього докотилися?

— Вибач! — сухо сказала я.

Він перевів на мене погляд:

— Найкраще твоє «вибач» — це поцілунок!

— Я не розумію. Ти розваг захотів? То не там ти їх шукаєш, — сарказм із мене так і пручався. — А якщо хочеш уваги, можу дати тобі контакти якихось шльондр.

Хмикнувши у відповідь, він випалив:

— Тієї, що повела Августа?

Ні, ця розмова точно закінчена. На якусь долю секунди я злорадно затримала на ньому погляд і пішла геть, залишивши його наодинці з собою.

Наступного дня і весь подальший тиждень ми поводилися як незнайомці: проходили повз, уникали поглядів, сиділи порізно. Та найбільшого болю мені завдало те, що одного дня він сів до тієї, яку засуджував і вважав шльондрою, — Вероніки. Зайшовши в аудиторію зранку, я побачила, як вони мило сидять разом. У принципі, я знала, що все циклічно й урешті-решт вона зрадила не його, а мене і тільки нашу з нею довіру, а я підвела його. Якби прикро не було, Дана важко засуджувати.

— Доброго ранку, шановні студенти! — до аудиторії зайшов лектор. — Прошу всіх зайняти свої місця, — це він сказав мені, вказавши рукою на моє порожнє місце.

В аудиторії всі різко перестали гомоніти й зашаруділи записниками.

— Сьогодні темою нашої лекції є «Філософія взаємовідносин», — почав професор філософських наук. — Філософія взаємовідносин вивчає закономірності зв’язків між людиною, природою та суспільством, а також фундаментальні принципи міжособистісної взаємодії.

Усі почали уважно слухати та нотувати, я теж. «Якщо чесно, ця тема дуже невчасно. Краще б філософію Середньовіччя чи якоїсь постаті, наприклад, Аврелія Августина».

Після подачі певного матеріалу професор вирішив вислухати наше філософське бачення щодо цієї теми: — Що, на Вашу думку, є фундаментом будь-яких взаємин?

На його запитання одразу ж підняв руку Дан.

— Так, Даніелю?

Він кинув на мене короткий погляд:

— Безумовно, чесність та довіра!

— Чому саме ці людські чесноти? — поцікавився викладач.

— Тому що одне породжує інше і навпаки. Коли ми з кимось зближуємося, очікуємо, що потенційний друг буде з нами чесним і відкритим. — Він знову зиркнув на мене. — І коли не отримуємо щирості, ми закриваємося у відповідь. Це проста математика взаємин між двома друзями: відкриватися, ділитися й розповідати про те чи інше. Це все цілком природно. А інакше нічого не вийде!

— Цікаво! — замислено мовив лектор, роздумуючи над чимось.

Я різко підняла руку.

— Так, пані Варваро! — викликав він мене.

— Мушу частково не погодитися зі своїм колегою.

— Цікаво, з чим саме ви не згодні?

— Мій колега говорить не просто про довіру й чесність, а про тиск. Не можна хотіти від людини всього й одразу. Очікувати, що вона відкриє всі свої таємниці чи повністю ділитиметься особистим життям — це як мінімум несправедливо. Ми ж говоримо про дружбу, а не про романтичні стосунки.

— А від коханої людини можна вимагати все, про що ви обидва щойно говорили? — запитав професор.

І ми в унісон відповіли:

– Ні! — я.

– Так! — він.

Викладач усміхнувся й окинув нас поглядом:

— Що ж, думаю, ви обидва праві й одночасно ні!

— Перепрошую? — уточнила я.

— Ну… Ви ж сказали «ні», — він повернувся до мене й продовжив: — Чому?

— Бо у кожної людини є власні кордони, і їх треба поважати.

— Абсолютно правильно! — зауважив той. — Але Ви забуваєте, що в кожного вони різні.

— Це змушує замислитися… — я перевела погляд на Даніеля, і наші очі зустрілися.

— Мислення — це дуже корисна вправа, особливо для людей, які намагаються побудувати спільні стосунки, якими б вони не були. Ну що ж, продовжимо нашу лекцію!

По закінченні пари до мене різко підсіла Вероніка. «Блін, ну вона ж стовідсотково виразка!»

— Привіт! — ну як можна бути такою єхидною?

Я натягнула свою найфальшивішу посмішку, яку тільки вміла:

— Чого тобі?

— Прийшла переконатися, що ти лишилася абсолютно сама! — вона нахилилася до мене й почала шепотіти: — Бо ти всіх утратила. Спершу Август, потім я, а тепер навіть Дан. — Вона всміхнулася ще ширше: — Це ж був твій найбільший страх, так? Самотність?

Я повернулася й уважно почала розглядати її обличчя:

— Щось не так? Чи ти думала, що я забуду все, про що ми говорили? — ну правда ж виразка.

Моє обличчя стало абсолютно спокійним і замисленим:

— Знаєш, не все, що ти маєш, буде з тобою завжди. Особливо ті, хто пішов від мене. Адже вони це зробили не тому, що ти краща за мене, а виключно для того, щоб зачепити мене.

— Ах ти…

— І повір, твій дефіцит самоповаги й розуму їм дуже швидко набридне, — я затримала погляд на її очах. — Ти запитай у Дана, як ти підписана в його телефоні. Або в Августа. — Я витримала коротку паузу й усміхнулася: — І чи є в них твій номер взагалі?

Дівчина помітно спомурніла:

— Ти заплатиш мені за кожне своє слово! Запам’ятай це!

— Ха! Як за годину чи за ніч? Чи як там твій прайс визначається?

Вона відсахнулася від мене, повільно встала й пішла на своє суче місце. «Вона має його знати!»

Сьогодні п’ятниця, а отже, я знову сиджу в порожній аудиторії і заповнюю журнал. Аж ось скрипнули двері, і до кабінету зайшов Даніель.

— Це ти підказала Вероніці глянути, як вона підписана в моєму телефоні? — запитав він, спершись на білий одвірок і схрестивши руки.

— Я лише рекомендувала їй запитати, — я глянула на нього. — А ти прийшов, щоб поговорити зі мною про свою нову стару подругу? Чи про щось більш важливе для нас обох?

Він явно розслабився, сів поруч зі мною й поклав голову на моє плече.

— Пробач, що збрехала, — пошепки мовила я.

— Пробач, що був козлом. Я не мав так реагувати і тим більше цілувати тебе.

— Я теж не мала бити тебе.

Він підвівся й простягнув мені мізинець — точно так само, як і в дитинстві після бійок чи сварки:

— Мир?

— Мир! — я взяла його за мізинець у відповідь. Після чого ми обійнялися. Ці обійми настільки теплі й рідні для мене…

Життя ніби налагодилось. Ми з Даном, як й раніше спілкуємось, Астарот завжди поруч — піклується про мій сон, цікавиться як мій день і як мої справи. Він заповнює мій простір, але при цьому не порушує кордонів. Так і пройшло шість місяців — півроку, як він не залишав мене ні на день. Я вже звиклась і навіть, можливо, стала залежною. Він не втручався в мої справи, не заважав, не чіплявся й ні разу не сказав як хоче мене. Ми просто мали спільний простір, розмови зранку, після пар та перед сном і під час сну. Я почала вірити, що так буде завжди…