Перебороти страх…

«Я так змучилася щоночі прокидатися в цьому пеклі. Всі вже помітили мою бліду шкіру, синці під очима й втомлений вигляд. Нікого це вже давно не дивує…»

— Він такий класний! — захоплено говорила моя «приятелька» одногрупницям, перервавши мої роздуми про клятий кошмар. — Весь вечір катав мене нічними дорогами.

Вона зиркає на мене з відкритою насмішкою. От стерво, обговорює при мені мого ж колишнього. Цікаво, вона взагалі знає, що в А. таких нічних метеликів без офіційних статусів ще пара десятків, скоріше за все?

— Та невже? — коротко кидаю я. — А мені здається, що він просто трахнув тебе в якійсь посадці, бо не хотів витрачати гроші на готель чи, тим паче, везти до себе додому!

Колю її прямо в ціль. Не треба добре знати його — достатньо знати, як він зраджує…

Вона не витримує й кричить: — Та що взагалі ти можеш знати про нас?
— Нас? — смішна ця Вероніка. — Немає «вас». Ти — всього лише розвага максимум на тиждень, не більше. Змирись!

— Це зараз мені кажеш ти? — нервово шипить вона. — Ти, яка його кинула!
— Через дюжину таких, як ти!

Вона тільки пирхає й не встигає нічого відповісти, бо до аудиторії заходить викладач і починається лекція.

«Цікаво, як він? Чи думає про мене?» — задумуюсь про А. й мимоволі згадую його золотисто-карі очі, якими він колись так ніжно дивився в мої.

Я хочу, щоб він думав. І щоб йому боліло так само, як мені цей клятий опік. Я зробила його навмисно, щоб ніколи більше не повертатися до нього і пам’ятати той біль, якого він завдавав щоразу мені!»

Після завершення лекції я зібрала речі й пішла. Вийшовши на подвір’я коледжу, побачила те, чого точно не хотіла: Вероніка з А. Вона заграє до нього й цілує в щоку.

— Поводяться так, ніби навколо нікого немає! — зло пирхаю. — Аж нудить від цих двох.

Я чекаю, коли ця клята, розумово обмежена блондинка з цим бабником нарешті підуть. Хочу уникнути чергового конфлікту, адже без принижень інших та самовираження за їхній рахунок у цієї дурепи точно не обійдеться.

На мій превеликий жаль, вона йде геть, а от він залишається — стоїть, ніби на когось чекає. — От чорт! Ну чому мені треба саме в той бік, а в цій вуличці його ніяк не обійти? Ні! Що ж, пройду повз, зробивши вигляд, ніби його не існує.

Роблю саме так, як і задумала. Але коли я майже пройшла повз, він помічає мою каблучку чи, що ще гірше, опік. Август хапає мене за зап’ясток тієї ж руки й зупиняє. Хмуриться, ніжно, але міцно тримаючи мою руку.

— Ти навіщо із собою це робиш? — серйозно запитує він, зазираючи мені в очі.

— Не я. Це ти, Августе, зі мною зробив! — я вихоплюю руку. — І взагалі, тебе це не має турбувати!

Кидаю ці слова і йду собі далі.

«От нахаба! Спочатку не приїжджає на побачення через одну з пасій, потім розважається з іншою в мене на очах, а тепер ще й чіпляється!» — лютую подумки.

— Все! Я більше так не можу. Я йду до того клятого болота! Сумніви більше не терзали мене. Я й так цілий рік терпіла, іншого виходу просто немає. Сьогодні якраз чудовий сонячний, але досить вітряний день.

Прийшовши додому, я повільно переодягаюся. Ретельно обираю речі, ніби йду на дуже важливу зустріч, а не в епіцентр свого страху. Відчуття, ніби сьогодні — Судний день. Я ще раз глянула у велике вікно своєї кімнати.

— Який гарний день, — спокійно й тихо мовила я. — Навіть іронічно… Сподіватимуся, що так само проясниться і в моєму житті.

Що ж, досить маятися. Вдягнуся як завжди: чорна майка та чорні джинси, заплету колоски — і край. Нема про що думати: я збираюся лізти в хащі, а не на червону доріжку. Пальці звично переплітали пасма, хоча кожен рух здавався механічним, наче я — заведена лялька. Останній погляд у дзеркало: бліда, рішуча, майже прозора.

Я взяла ключі й вийшла, залишивши за дверима безпечну тишу своєї кімнати. Назад дороги немає! Більше часу я не тягнула. Треба було діяти, інакше я зневажала б себе все подальше життя.

Я йшла найшвидшим шляхом. Коли дісталася місця, серце почало вибивати гучні, чіткі удари, адреналін пульсував у тілі. А коли спустилася вниз, то втратила дар мови. Це не ті хащі, в яких я колись сиділа. Це цілий таємний парк — судячи із зарослої стежки, — засаджений лавандою, кущами бузку та жасмину. Вони буяли, попри те, що зараз зовсім не сезон. А замість калюжі тут розлилося ціле озерце, через яке проходив кам’яний місток. Неможливо створити все це за рік!

Я розгублено стою серед цієї краси й не можу промовити ні слова. Взявши себе в руки, йду на місток. Більш ніж впевнена: всі мої кошмари не через це місце (називати його болотом уже недоречно), а через цю кляту каблучку.

Покрутивши її на пальці кілька секунд, знімаю та рішуче кидаю у воду. Миттєве полегшення розтікається теплом по венах, а очі стають важкими. Все навколо розпливається, і раптом наступає суцільна темрява…