Туман

Трапилося це відносно недавно. А можливо, просто наснилося, але я вважаю за потрібне поділитися цією історією.

Одного звичайного літнього дня, коли надворі стояла посушлива спека і навколо — ні душі, я сиділа в природному схованку між дерев під бережком Ірдинівського болота. Тільки я, комахи, птахи й книжки… Ідеально для втечі від усіх і від самої себе. Раптово мені здалося, що хтось стоїть і випалює поглядом діру прямо в мене за спиною. У моєму загубленому душевному стані я думала: «Хоч би не люди. Нехай звір, якась тварюка, але не людина».

Почувся крок і не менш тяжке дихання — одразу зрозуміло, що це чоловік. В думках одне: «Чорт. Все ж людина». Та ані страху, ані хвилювань не було — лише розчарування, тому я ігнорувала його присутність, ніби розраховувала, що, завершивши свої якісь справи, він піде геть. Але ні: минуло п’ять хвилин — він дивився на мене, і через десять — те саме… Та я терпіла, ніби ще переконувала себе, що я просто надумала все. Через двадцять хвилин мені набридло, і я нервово мовила: — Ну все, досить! Чого тобі? Та відповіді не отримала, лише приємно-прохолодне відчуття. Прийшло розуміння, що це туман, який торкався оголених рук та плечей. Все тіло охопили бурхливі почуття, ніби хтось обіймає. Я різко прийшла до тями та повернулася до нього обличчям. Чоловік уже стояв біля мене, хоча в мене було переконання, що він приблизно за метри три від мене.

Це був надзвичайно привабливий брюнет із глибокими чорними очима та чітко вираженими рельєфами обличчя. Одягнений у чорні сорочку та штани. Здавалося, що переді мною сам диявол, адже його аура лякала та ще сильніше поглинала мене. І поки я розглядала цього чоловіка, навіть не помітила, як його руки замінили туман, а сам туман натомість утворив навколо нас густий купол, крізь який не було видно сонця, що ніби щойно так сильно палило.

Я спробувала відступити від нього, та він наступав, аж поки ми не вперлися в товстий стовбур старого дерева. Чоловік навис наді мною, спершись на дерево однією рукою, а іншою ніжно підняв моє підборіддя і зазирав в очі. Здавалося, ніби він намагається зчитувати мою душу.

Не витримавши пустоти в думках і його напору, я повторила: — Чого тобі?

Він нахилився до моєї шиї, заплющив очі й повільно вдихнув мій аромат, ніби жадав цього понад усе на світі. А потім підніс свої вуста до вуха і прошепотів: — Продай мені своє серце.

Голос був чоловічий, звучав глибоко та м’яко. Я точно ніколи раніше не чула його, але від усіх його дій перехопило подих, знизу лона злетіли давно забуті метелики, а серце билося все з більшою силою.

Раптово до мене прийшло усвідомлення, що він якимось чином грається з моєю свідомістю. Це обурило мене, ні, навіть розізлило. Я зібрала думки докупи та взяла себе в руки. Пальцями правої руки я вперлася в його кам’яні груди та штовхнула — він відступив, але точно не через мою силу. І дуже сердито, навіть із нотками сарказму, запитала: — А яка мені з того вигода?

А він лише нагло усміхнувся: — Іншого від тебе й не чекав!

Його усмішка була зухвалою, але не позбавленою привабливості. Я відчула, як щоки заливає рум’янець — не від сорому, а від гніву. — То якщо я настільки передбачувана, ви знаєте, що я скажу далі!

Голос мій тремтів, але я намагалася триматися впевнено. Чоловік повільно відійшов від мене, оглядаючи з голови до ніг, ніби оцінював. Туман навколо нас став ще густішим, створюючи ілюзію, що ми одні в цілому світі, відірвані від реальності. — Звісно, ти мені не відмовиш! — нарешті мовив він, його очі заблищали, як вуглинки в темряві. — Я можу дати тобі те, чого ти прагнеш найбільше. Що завгодно. Забудеш про біль, про розчарування. Я можу забрати все, що тебе обтяжує, залишивши лише чисту насолоду.

Я здригнулася. — Говориш так, наче знаєш про кожне з бажань, які тільки можуть прийти в мою голову. — Знаю! — впевнено мовив він. — А чи не замало ти пропонуєш за серце і душу?

Він зробив крок до мене, і я відчула, як мороз пробіг по шкірі. — І яка ціна тебе задовольнить? — Його усмішка стала ще ширшою, майже хижою. — Я не знаю! — мовила я, намагаючись не видати свого хвилювання. — І що взагалі на мене чекає?

Взявши мене за плечі, відповів: — Твоє серце. В буквальному сенсі. Воно буде належати мені. І тоді… ти будеш вільною. По-справжньому вільною. — Але… — почала я, та він мене перебив. — Немає «але». Є лише вибір. І я даю тобі його тут і зараз. 

— Це клятий вибір без вибору! — закричала я. — Ти мені навіть імені свого не сказав, а так грубо поводишся!

Чоловік здивувався і відступив, ніби вважав, що я просто скажу «так». Я бачила в його очах те саме, що жило і в моїх. — Твоя душа не варта мого імені! — відрізав він.

Я розізлилася і, насупивши брови, сказала: — Це твоє ім’я не варте моєї душі!

Він не злився і вже навіть не насміхався. Своїми сильними пальцями ніжно і легко розгладив моє чоло. — Пробач, я був грубим, — так легко і тихо промовив він. — Давай складемо контракт? — Контракт? — тихо уточнила я.

Чоловік простягнув руку вбік, і раптово в ній з’явився старий пергамент. Він передав документ мені — на ньому були вказані умови договору, а потім протягнув перо з гострим кінцем. Він розумів, що я не владна над своєю цікавістю; я взяла його й уважно прочитала. Подивившись на нього спідлоба, відповіла: — Що ж, я згодна.

— Якщо готова підписати, треба лише крапля крові.

А я справді була готова, якби не один пункт контракту. Там було вказано, що я муситиму віддати всю свою любов лише йому. — Хочу змінити цю умову! — твердо мовила я.

Він похмуро глянув на мене. — Знаю я про того хлопця, тому ні. Я не збираюся тебе ділити з кимось! — суворо і твердо відмовив він. — Звучить так, наче ревнуєш, — із насмішкою мовила я. — Скільки тобі взагалі років: сім, вісім?

Він невдоволено підняв брову: — У дану секунду вісімнадцять, а взагалі — трохи менше, ніж слову «зло». — Як мило, а мені всього шістнадцять! — іронічно кинула я. — Старий ти для моєї любові! — Все сказала? — риторично й досі обурено відповідав, виходить, «юнак» мені.

Я відкинула жарти, зібралася й задумалась: а що я взагалі втрачаю? Нічого. Майже. — До мого двадцятого дня народження я буду любити того, кого схоче моє серце. Тільки на таких умовах це буде підписано!

Чоловік стиснув зуби, я помітила, як заграли його вилиці. — Добре! Я піду на цю поступку, але після твого двадцятиріччя ти — вся моя!

Я ще раз поглянула на папір у моїх руках, потім на незнайомця переді мною й, набравши повні груди повітря, вколола долоню тим пером. На диво, не відчула болю попри кровотечу — і підписала…

Щойно підпис було поставлено, документ розчинився в повітрі. Чоловік взяв мою поранену руку і поцілував місце уколу — рана миттєво зникла. А потім він наблизив своє обличчя до мого і прошепотів: — Треба закріпити поцілунком! І, не дочекавшись відповіді, поцілував мене в щоку. — Не розчаровуйся, крихітко. Вирости для мене гідною супутницею!

А після цього він розчинився разом із туманом. У наступну мить я вже й не розумію, чому стою на ногах прямо під палючим сонцем, ніби якась божевільна. Адже я точно секунду тому сиділа під улюбленим деревом і читала книжку…