Про його любов

Навіть якби вона загинула чи просто розчинилася в повітрі теплим травневим пухом із тополь, чи нагадувала про себе лише вечірнім запахом літнього жасмину — він усе одно кохав би її. Навіть якщо це кохання вбиває його самого, шкрябає душу холодними кігтями зими чи змушує вмивати обличчя сльозами, що подібні до осінніх холодних злив. Його кохання житиме навіть після його смерті; він напише тисячі віршів про її очі, вуста й волосся тільки для того, щоб спогади про її красу неслися крізь століття. Він кохатиме вірно, навіть якщо вона — ні, навіть якщо навколо будуть інші. Він вивчатиме те, що вивчає вона, аби вони мали спільні теми для нічних розмов. Він кохатиме її, навіть якщо водойми випаруються, а поля засохнуть.

— Ваша Милосте, пробачте за нахабність Вашого смиренного раба, однак невже Ви справді пов’язали себе з цією недостойною смертною? — дрижачи від страху й низько вклонившись, раб Мікаель дозволив собі нечувану грубість. По-перше, він піддав сумніву дії господаря, а по-друге — зневажливо відгукнувся про обраницю свого пана.

Астарот навіть не повернув голови. Він схилився над дзеркалом, з якого щовечора спостерігав за Варварою. Його голос пролунав холодно, наче пекло в цю мить стало безмежною льодовитою пустелею: — Твої слова варті смертної кари. Тобі пощастило, що сьогодні я маю на тебе інші плани.

Йому все ж довелося відірватися від споглядання. Астарот підійшов до столу і, розкинувшись у робочому шкіряному кріслі, кинув холодний погляд на слугу: — Ти мусиш облаштувати кімнату для Варвари. Все має відповідати її вподобанням, звичкам і мріям.

Мікаелю, звісно, не подобалася перспектива бачити цю особу в палаці господаря, але запереченням не могло бути місця. Темперамент герцога не дозволяв йому так помилятися — або, принаймні, Мікаель не наважився б вказати йому на це.

Тож, вийшовши з кабінету, він взявся за улюблену справу — бурчання під ніс: — Нащо вона тут здалася, ця людська повія? Лише відволікає господаря від нагальніших справ, ніж сидіння перед дурнуватим дзеркалом…