Алгоритм небуття

Важкі гермодвері насосної станції, що розділяли відносну безпеку нульового сектору та смертоносну промзону, зупинилися, пройшовши лише третину шляху. Механізм заклинило із жахливим скреготом, від якого завібрили труби під стелею.

У щілину, що утворилася, Макс побачив джерело теплової аномалії, про яке попереджала Оксана. Це був не “Гончак” у білому екзоскелеті і не звичайний патрульний дрон.

У коридорі, зануреному в напівтемряву, завис апарат, що нагадував гігантського металевого жука-скарабея. Він був масивним, обшитим матовими композитними плитами брудно-сірого кольору. На його “голові” замість очей пульсували п’ять багряних лінз, які безперервно сканували простір. З-під корпусу висунулися чотири маніпулятори з плазмовими різаками та штурмовими шокерами. Апарат не мав антигравіїв — він утримувався в повітрі за допомогою чотирьох потужних, екранованих гвинтів, що створювали такий потік повітря, який піднімав із підлоги хмари іржавого пилу.

Це був “Каратель-М”. Спеціалізований штурмовий дрон Кібер-КДБ, призначений для “санітарної зачистки” закритих приміщень.

— Об’єкт 404… — пролунав механічний голос із динаміків дрона, посилений луною тунелю. Голос не мав інтонацій, він лунав як смертний вирок, записаний на плівку. — Біоодиницю Соломію ідентифіковано. Статус: “Ліквідація”. Супутні об’єкти…

Дрон різко хитнувся вперед, намагаючись просунути маніпулятор у щілину гермодверей. Плазмовий різак спалахнув сліпучо-білим вогнем.

— Максе, зараз! Спали йому оптику! — закричала Соломія, падаючи на підлогу і прикриваючи голову руками.

Макс відчув, як його зумерська натура, вихована на шутерах, раптом перехоплює управління над тілом. Він не думав. Адреналін випалив страх, залишивши лише чистий, тваринний інстинкт виживання.

Він з розмаху підняв важкий “Коректомат”, який йому дала Соломія. Інструмент був незграбним, але Тарасів чіп-тюнінг (згаданий у контексті) зробив його смертоносним. Макс навмання, не цілячись, натиснув на пусковий гачок.

Пристрій видав пронизливий, ультразвуковий свист. З його дула вирвався потік концентрованого мікрохвильового випромінювання та плазми. Він ударив прямо в “голову” металевого жука, туди, де пульсували багряні лінзи КДБ.

Пролунав тріск розбитого скла та коротке замикання. П’ять багряних очей “Карателя” миттю згасли, вибухнувши снопом синіх іскор. Механічний голос дрона захлинувся на півслові: “…ідентифі… и-и-и…”

Апарат, засліплений і контужений ЕМП-імпульсом, втратив орієнтацію. Його гвинти почали працювати хаотично. Він вдарився об гермодвері, застрягши маніпуляторами в металі, і почав безпорадно іскрити.

— Оксано, двері! Блокуй їх назад! — крикнув Макс, відступаючи і намагаючись перезарядити “Коректомат”.

Оксана, яка весь цей час судорожно клацала по клавішах комунікатора, ввела останню команду. — Скрипт зациклено! Віддаю команду на повне закриття!

Звук заклиненого механізму змінився на переможне, важке гудіння. Масивні гермодвері, незважаючи на застряглого в них дрона КДБ, почали невідворотно сходитися. Почувся жахливий скрегіт металу об метал. Броньовані плити просто розчавили “Карателя”, як дешеву пластикову іграшку. Іскри сипалися дощем, корпус дрона зім’явся, а потім двері з глухим, монументальним ударом зачинилися.

У насосній станції знову запанувала відносна тиша, порушувана лише їхнім важким диханням та тихим гулом вентиляції.

Макс безсило опустив “Коректомат”. Його руки тремтіли так сильно, що інструмент ледь не випав. — Оце… оце був вайб, — прошепотів він, сповзаючи по стіні на підлогу. Його обличчя було білим, як крейда. — Я… я щойно вбив робота-вбивцю КДБ. Який крінж. Тарас би мною пишався. Або обматюкав би за те, що я зіпсував цінний інструмент.

Соломія повільно підвелася з підлоги. Вона подивилася на розчавленого дрона, чиї маніпулятори все ще стирчали з-під гермодверей, а потім на Макса. У її блакитних очах, зазвичай холодних і аналітичних, вперше промайнуло щось схоже на повагу.

— “Каратель-М”, — тихо промовила вона. — Це елітний штурмовий підрозділ. Вони не помиляються. Вони ніколи не втрачають ціль. Те, що ти зробив… це було неможливо для біоодиниці без кібернетичних імплантів. Твої реакції… вони не за стандартом Режиму.

— У моєму часі це називається “задротство в CS:GO”, Соломіє, — Оксанина іронія була крихкою, як лід на весняному Пслі. — А тепер… тепер нам треба діяти. Швидко. Тарас чекає. І цей дрон… він був лише першим.

Вони перейшли до центральної консолі насосної станції. Це було місце, де вони жили. Старий, наполовину розібраний Держтермінал тьмяно світився монохромним зеленим екраном.

Оксана сіла в крісло Тараса. Її обличчя стало зосередженим і суворим. Вона дістала свій перепрошитий комунікатор і підключила його до термінала. — План Сектора А, про який казала Соломія… — Оксана швидко застукала по клавішах, викликаючи командний рядок. — Ми не зможемо прорватися туди фізично. КДБ заблокувало всі технічні ходи. Цей “Каратель” був лише розвідкою. Зараз там на поверхні стоїть цілий батальйон “Гончаків”. Якщо ми вийдемо — нас розстріляють на місці.

Вона вивела на екран схему промзони.

— Але ми не вийдемо, — Оксанині очі хижо заблищали. — Нам не треба йти до Сектора ТР. Нам треба змінити маршрут пневмокапсули, в якій везуть Тараса. Я знаю, де знаходиться вузол комутації “Пневмо-Пошти 3”. Він тут, під нами, в тунелях четвертого рівня.

Оксана почала гарячково забивати код. — Я використаю свій бекдор у Держплані, який я створила через Nginx-проксі. Вона досі працює! Служба Безпеки, яку Архітектор нацькував на мене, шукала витік через зовнішні порти, але вони не перевіряли внутрішній трафік сервісних потоків ідеологічного контенту.

Вона вивела на екрани безкінечні рядки кодів та системних логів.

Це був цифровий пейзаж тоталітарного майбутнього Сум. Архітектура “Чебурнету-55” була монументальною і гнітючою, як і сама архітектура міста на поверхні. Жодних яскравих візуальних інтерфейсів, жодних мемеів чи соціальних мереж. Тільки сіра, монохромна ієрархія баз даних, захищена фаєрволами, які нагадували бетонні стіни бункерів КДБ.

Оксана занурилася в цей цифровий світ. Вона не просто писала код. Вона вела війну. Її пальці літали по клавіатурі, створюючи SQL-ін’єкції та маскувальні пакети даних. Вона обходила примітивні сканери лояльності, як Тарас обходив ДНК-блокатори.

— Так… я всередині сервісного потоку Держплану, — прошепотіла вона. — Тепер… шукаю підключення до бази даних ізолятора Сектора ТР. Це має бути Isolator_DB_Node_B_1991. Вони навішали зверху купу шифрування, але ядро системи — це все той самий древній MySQL, який вони ґвалтують цензурою тридцять років.

— Оксано, КДБ вже штурмує насосну станцію зовні! — крикнула Соломія, дивлячись на термосканер. — У нас немає часу на SQL-ін’єкції! Нам треба відкрити Тарасу коридор безпеки!

— Я не можу відкрити коридор без бази даних! — Оксана не відривала очей від екрана. — Я маю змінити ідентифікатор його капсули з “Девіант” на “Терміновий сервісний вантаж рівня Омега”. Тоді пневмопошта автоматично перенаправить його не в ізолятор, а в технічний шлюз УАБС. Ми зможемо його там перехопити. Але для цього мені треба зламати таблицю inmates_log.

Вона ввела складний запит, намагаючись обійти аутентифікацію через свій Nginx-бекдор.

SQL

# Таємний мапінг (legacy proxy to database)

# Спроба SQL-ін’єкції через X-Real-IP

GET /system/sync/?id=404′ UNION SELECT ‘Taras’, ‘Omeha_Vantazh’– X-Real-IP: 127.0.0.1; DROP TABLE inmates_log;

Екран на мить завис. Оксана затамувала подих. Якщо спрацює…

Раптом, замість зеленого статусу OK або червоного ERROR, екрани термінала спалахнули неможливим, сліпучо-білим світлом. З динаміків Держтермінала пролунав звук, схожий на звук розривання простору-часу. А потім… а потім увесь монохромний інтерфейс Чебурнету-55 зник.

На екрані з’явилося щось абсолютно інше.

Це було не вікно командного рядка. Це був візуальний інтерфейс, який Макс ніколи не бачив у 2024-му, і який Оксана не могла уявити в 2055-му. Це була мережа фрактальних візерунків, що повільно оберталися, переливаючись відтінками ультрамарину та крижаного блакиту. Це виглядало так, ніби реальність розбилася, і в діру проступив інший всесвіт.

А посеред цього блакитного хаосу висіло в повітрі, заморожене в часі, зображення. Це був “Гончак” Безпеки в елітному білосніжному екзоскелеті. Він був заморожений у позі бігу, з його плазмової гвинтівки виповзав застиглий розряд струму.

— Оксано… — прошепотів Макс, відчуваючи, як волосся стає дибки. — Що це? Це не MySQL. Це… це виглядає як Хроно-Ядро, яке ми бачили під УАБС!

Оксана зблідла. Вона дивилася на екрани, і в її очах відбивався первозданний, тваринний жах сисадміна, який щойно зрозумів, що його SQL-ін’єкція потрапила не в базу даних, а в інший вимір.

— Це… це неможливо, — її голос вібрував від напруги. — Я намагалася зламати MySQL. А потрапила… Я потрапила в апаратний рівень управління Хроно-Ядром. І цей розрив… він розширюється. Помилка 20:55 не стабілізована. Просторово-часовий розрив продовжує розширюватися під Альтанкою і в мережах!

Раптом, застиглий синій розряд, що виходив зі зброї замороженого “Гончака” на екрані, ледь помітно сіпнувся. Просторова тріщина розширилася зі звуком битого скла.

І в цей момент з іншого боку цього віртуального, блакитного розриву, крізь фрактали і застигле світло, проступив силует. Це була людина. Людина, яка рухалася абсолютно вільно в епіцентрі замороженого часу.

Людина підійшла впритул до межі розриву на екрані Оксани. Блакитне світло висвітило жіноче обличчя, знайому куртку і міцно затиснутий у руках перепрошитий комунікатор.

— Оксана?! — в один голос видихнули Макс і Соломія.

Оксана на екрані стояла по той бік часового зламу, дивлячись на них. Вона не могла їх почути крізь аномалію, але вона підняла свій комунікатор і приклала його екраном до блакитної стіни розриву.

На екрані Оксани з майбутнього великими, яскраво-зеленими літерами був написаний текст:

“Я ЗНАЙШЛА ПУЛЬТ КЕРУВАННЯ. ТАРАС ПРОБИВ ДВЕРІ КОЛЕДЖУ, ВІН ЇДЕ СЮДИ НА ВАНТАЖІВЦІ БЕЗПЕКИ. ХРОНО-ЯДРО ВИХОДИТЬ З ПІД КОНТРОЛЮ АРХІТЕКТОРА. СТРИБАЙТЕ В РОЗРИВ! ЦЕ ЄДИНИЙ ШЛЯХ!

Оксана в насосній станції перевела повний жаху погляд на свій комунікатор, який вона тримала в руках. Там було те саме повідомлення. Тільки вона його не писала. Її комунікатор… він був замкнений у часовій петлі.

— Я… я бачу себе з майбутнього, яка пише мені повідомлення в майбутньому, — прошепотіла Оксана. — Помилка 20:55… вона не просто закинула нас у часі. Вона дестабілізувала саму тканину реальності. Якщо ми не відкотимо систему і не відправимо нас назад, Суми просто розірве на квантовому рівні через кілька тижнів.

Раптом, у самий пік пісні просторової аномалії на екрані, генератори білого шуму під стелею насосної станції різко змінили тональність.

Освітлення в залі моргнуло. Блакитне світло на моніторах раптом заблимало, і на всіх трьох екранах консолі з’явилося величезне, повільно обертове зображення червоного ока — символу Служби Внутрішньої Безпеки.

З динаміків термінала пролунав спокійний, металевий голос: “Увага. Хроно-аномалію рівня Омега ідентифіковано. Протокол ‘Гільйотина’ активовано. Спрямувати ‘Гончаків’ на ліквідацію.”

Гермодвері, які були розчавлені “Карателем”, почали вібрувати під ударами плазмових різаків. “Гончаки” КДБ штурмували. У них не було часу на дефрагментацію. Вони прийшли вбивати.

Оксана зрозуміла: жодні індекси в базі даних її зараз не врятують. Вона глибоко вдихнула і, не опускаючи очей, підвелася з крісла.