Стара гвардія

Кабінет генерала Варгаса тонув у холодному напівмороці. Тут не було місця людському теплу — лише мірне гудіння серверів та безмовне неонове світло, що лилося з панорамного вікна. На величезному екрані пульсувала тактична карта колекторів Сектора 4-Б, залита тривожним червоним кольором.

Генерал стояв біля термінала. Він не обернувся, коли двері безшумно розійшлися, впускаючи того, хто увійшов.

— Сигнали біометрії остаточно згасли десять хвилин тому, — голос гостя був сухим, рівним і лякаюче безпристрасним.

Чоловік, якого в закритих протоколах управління називали Куратором, залишився стояти в глибокій тіні біля самого входу. Світло моніторів вихоплювало лише бездоганно відпрасований темний рукав його мундира та край тонкого планшета в руках. Його обличчя повністю приховував морок і високий комір кітеля. Він здавався не людиною, а ще одним алгоритмом цієї системи.

— Сектор 4-Б повністю затоплений, — продовжував Куратор. — Тиск у колекторі сягнув критичної позначки. Якщо Демон та його супутник не навчилися дихати зябрами, вони офіційно мертві.

Варгас повільно повернувся, вдивляючись у нерухомий силует у дверях.

— Ти завжди такий ефективний, малий. Ні краплі сумніву, ні жодної зайвої секунди. Тебе не турбує, що ми щойно знищили легенду?

— Прошу звертатися до мене згідно зі статутом і не сваволити, — Куратор злегка нахилив голову, і в тіні блиснуло скло його окулярів, на мить відбивши червоний колір тактичної карти. — Легенди заважають роботі механізмів, генерале. Моє завдання — чистота системи. Демон був останнім незакритим багом із минулого, якого ви так і не усунули. І тепер мені доводиться підчищати ваші хвости.

— Група «Альфа» вже на місці? — Варгас підійшов ближче, ігноруючи його випад, намагаючись розгледіти бодай щось за цією крижаною маскою.

— Вони чекають біля виходів 12 та 14. Але я наказав не витрачати ресурси на пошуки тіл у нечистотах. Вода зробить свою роботу краще за будь-якого ката. Жетони зберемо, коли рівень спаде.

Куратор зробив крок назад, розчиняючись у темряві коридору.

— Я повертаюся до аналітичного центру. Потрібно підготувати звіт для ради про те, що загрозу з боку загону «Д» остаточно ліквідовано.

Генерал Варгас повільно підійшов до бару, вбудованого в стіну з темного полірованого каменю. Важке скло графина брякнуло об край склянки — звук, який у тиші кабінету пролунав як постріл.

— Кураторе, — покликав Варгас, не обертаючись. — Ти ж розумієш, що жетони — це формальність. Мені потрібно дещо більше. Мені потрібно бути впевненим, що архів «Аванпосту» згорів разом із тими, хто його відкрив.

Силует у дверному отворі завмер.

— Система зафіксувала повне знищення фізичних носіїв у секторі архіву, — голос Куратора був рівним, позбавленим навіть натяку на втому. — Температура горіння термітних зарядів виключає можливість відновлення даних. Демон сам випалив своє минуле. Моє завдання полягало лише в тому, щоб він не встиг піти живим.

Варгас зробив ковток віскі, дивлячись на своє відображення в панорамному вікні.

— Сімка «Д» завжди була скалкою в моєму боці, — він усміхнувся, але в цій усмішці не було радості. — Ти працюєш на «Магістраль» менше трьох років, але твоя хватка жорсткіша, ніж у моїх ветеранів. Іноді мені здається, що ти ненавидиш цих вискочок зі спецназу більше, ніж я.

— Ненавить — це ірраціональне відчуття, генерале, — холодно відгукнувся Куратор. — Вона заважає аналітиці. Я віддаю перевагу терміну «оптимізація». Загін «Д» — це незавершений процес, який споживав занадто багато ресурсів і створював критичні ризики. Сьогодні цей процес офіційно терміновано.

Куратор злегка ворухнув рукою, і на його планшеті змінився графік.

— Група «Альфа» доповідає про початок скидання тиску в колекторах. Через сорок хвилин вода піде. Я розпорядився виставити кордон у радіусі п’яти кілометрів від точки скидання. Жоден щур не залишить цей сектор непоміченим.

— Добре, — Варгас нарешті повернувся, його погляд був важким і підозрілим. — Повертайся до моніторингу. І, Кураторе…

Тінь завмерла в очікуванні.

— Якщо хоч один байт інформації з «Аванпосту» спливе в мережі, відповідальність лежатиме на тобі. Ти поручився за результат.

— Я звик відповідати за свої розрахунки, генерале, — відповів Куратор.

Він коротко, майже формально кивнув і безшумно зник у глибині коридору. Двері кабінету зійшлися з важким гідравлічним зітханням, залишаючи Варгаса наодинці з його віскі та червоними точками на тактичній карті, які повільно миготіли, підтверджуючи смерть останніх легенд старої війни.

* * *

Важкі двері з матового скла зімкнулися за спиною Куратора з ледь чутним шипінням, залишивши за порогом лункі коридори штабу та важкий погляд генерала Варгаса. У його кабінеті панував морок, що розбавлявся лише холодним синім сяйвом моніторів та вогнями нічного міста за панорамним вікном. Куратор не став вмикати світло. У цій темряві він відчував себе у своїй стихії — невидимий оператор у серці величезного механізму.

Із тихим ричанням він розтиснув пальці і люто кинув робочий планшет на невеличкий шкіряний диван біля столу. Той приземлився з глухим звуком, ледь не зісковзнувши на підлогу.

Він підійшов до вікна і вперся руками в холодне скло. Обриси його обличчя тонули в глибокій тіні високого коміра. Було видно лише його руки: тонкі, бліді пальці з короткими, ідеально підстриженими нігтями. Одна рука нервово постукувала по склу, вибиваючи рваний ритм, що дратував.

— Колектори, — прошипів він, і його голос пролунав неприродно плоско.

Його бісило все. Бісив Варгас зі своєю старечою сентиментальністю, бісили звіти групи «Альфа», які виглядали занадто акуратними, щоб бути правдою. У системі була дірка. Він відчував це майже фізично — як свербіж під шкірою. Коли знищуєш таких псів, як загін «Д», не може залишатися занадто багато неточностей. Має залишатися порожнеча.

Куратор різко обернувся і підійшов до столу. Одним рухом долоні він активував голографічну проєкцію. Перед ним виникла схема міста, розділена на райони. Червоні точки — патрулі, сині — камери спостереження.

— Ви не могли просто зникнути, — пробурмотів він, дивлячись на мерехтливу карту. — Демон хоч і дурний, але він ніколи не помилявся в розрахунках. І хто ж був із тобою?

Він викликав лог останніх запитів до системи. Його палець завмер над рядком, який привернув увагу ще в кабінеті генерала. Дивний сплеск активності в Секторі 8. Нічого кримінального — просто коротке підключення до закритої частоти, яке тривало менше секунди.

— Де ти ховаєшся? — Куратор повільно провів рукою в повітрі, збільшуючи масштаб карти. — Ти занадто тихий, Демоне. Занадто правильний.

Він знову кинув погляд на диван, де лежав планшет. Усередині нього вже зріло рішення. Якщо офіційна зачистка провалилася через дурість польових агентів, він розпочне свою гру. Але йому потрібен був хтось, чия ненависть і амбіції будуть сильнішими за страх перед «Магістраллю».

Куратор торкнувся панелі зв’язку.

— Лео, зайди до мене, — він знову завмер, дивлячись на місто. У відображенні скла його обличчя пульсувало холодною люттю.

За хвилину двері до його кабінету безшумно ковзнули в паз. Куратору не потрібно було обертатися, щоб зрозуміти, хто увійшов. Кроки його підлеглого були занадто впевненими. У них чувся ритм людини, яка вже приміряє на себе важкість цього кабінету.

— Ти знову кидаєш речі, — голос Лео пролунав м’яко, але в цій інтонації ховався холод. — Це ознака втрати контролю.

Куратор повільно повернув голову.

— Група «Альфа» — ідіоти, — плоско відгукнувся той, ігноруючи випад. — Вони принесли мені звіт, який виглядає як сценарій дешевої драми. Варгас хоче вірити в цю мамаяню, бо йому потрібно закрити дірки в бюджеті перед радою. Але я не вірю в збіги.

Лео підійшов ближче, зупинившись біля краю столу. У його рухах відчувалася хижа енергія, яку він ледь стримував під бездоганно скроєним піджаком.

— Ти думаєш, він вижив?

— Я думаю, що в системі з’явилася прогалина, — Куратор активував голограму. — Подивися сюди. Сектор 8. Три години тому хтось торкнувся захищеного протоколу. Короткий імпульс, замаскований під системний шум.

Лео ледь помітно примружився, дивлячись на мерехтливі цифри логу. У його голові вже почали обертатися коліщатка. Якщо Куратор має рацію і загін «Д» досі існує, то провал операції — це чорна пляма на репутації нинішнього керівництва. Ідеальна сходинка, щоб зіштовхнути попередника в безодню.

— І ти хочеш, щоб я знайшов підтвердження твоєї параної? — Лео дозволив собі легку, ледь помітну усмішку.

— Я хочу, щоб ти перевірив достовірність цих даних, — Куратор зробив крок із тіні, його бліді пальці вчепилися в край столу. — Перевір кожен лог за останні три доби. Кожну транзакцію, кожен дзвінок, кожен виїзд із гаража. Якщо десь є бодай найменше відхилення маршруту — я хочу знати це раніше за Варгаса.

Лео мовчав, вивчаючи реакцію свого начальника. Він бачив, як Куратор напружений, як він зациклений на цій старій історії.

«Ти старієш, — подумав Лео. — Ти боїшся привидів минулого більше, ніж живих ворогів».

— Це займе час, — нарешті промовив Лео, поправляючи манжет.

— У тебе немає часу, — голос Куратора став небезпечно тихим. — У нас обох його немає. Виконуй!

Лео кивнув, але в цьому жесті не було ні грама пошани. Він розвернувся і попрямував до виходу, вже прикидаючи, як використати це полювання у своїх інтересах.

— До речі, — тихо промовив Куратор, коли Лео дійшов до дверей. — Як возз’єднання із сестрою? Вона повірила у твою брехню про «беззахисного братика»?

— Вона не така дурна, як ти думаєш. Але сентиментальність — її слабкість.

— А ти? — у голосі Куратора прозвучали хижі нотки. — Радий, що зміг побачити її через стільки років?

— Мені не потрібна сім’я, — парирував Лео. — Це заважає методичності виконання завдань.

Він розвернувся і зробив крок до дверей. Вони з шипінням від’їхали в паз.

— Значить, — в очах Куратора блиснула переможна іскра. — Ти не будеш проти, якщо я її вб’ю?

Лео до болю в пальцях стиснув кулаки. Його очі спалахнули люттю, якої раніше він не відчував.

— Ти не посмієш! — проричав він.

Куратор нічого не відповів. Він дозволив Лео піти, приймаючи цей виклик.

* * *

Генерал Варгас залишився один. Важкі двері кабінету відсікли холодну ауру Куратора, але в повітрі все ще висів запах байдужості, який завжди приносив із собою цей чоловік.

Він важко опустився у своє крісло — масивне, обтягнуте потертою шкірою, що зовсім не пасувало до хай-тек інтер’єру штабу Магістралі. Він потягнувся до шухляди столу і дістав звідти стару, потемнілу від часу дерев’яну скриньку. Всередині лежала сигара та запальничка з гравіюванням — подарунок, який він отримав колись у молодості за виконання чергового бойового завдання.

Його пальці, торкнуті віковою пігментацією, злегка тремтіли, коли він кресав запальничкою. Густий, терпкий дим заповнив кімнату. Генерал дістав із тумбочки стару фотографію в рамці. На ней була зображена група молодих людей у камуфляжі на фоні пильного заходу сонця над містом. Рейн, тоді ще зовсім молодий, але з тим самим нестерпно впертим поглядом. Ник, чия усмішка світилася щирістю. Марк, Діана… Вони були найкращою командою, яку навчав Варгас. Його «пси», його гордість. Він завжди симпатизував їм. І ця симпатія була останнім, що ще робило його людиною в цьому бетонному склепі.

— Ліквідація, — хрипко прошепотів Варгас у порожнечу кабінету.

Він ненавидів це слово. У його час солдатів ховали з почестями, а не «стирали» як програмну помилку. Він чудово розумів, що звіт Куратора про події в колекторах — це просто зручна брехня. І, чесно кажучи, в глибині душі він сподівався, що це саме брехня.

Варгас відкрив на планшеті особисту справу Рейна. У графі «Статус» горіло холодне сіре «Ліквідований». Генерал довго дивився на це слово, а потім повільно провів по ньому пальцем, ніби хотів стерти.

Він знав Куратора. Знав, що той не заспокоїться, поки не побачить тіла, особисто ідентифіковані за ДНК. І він бачив, як це слизьке щеня тінню слідує за своїм господарем.

— Не дай їм спіймати тебе, Рейне, — пробурмотів генерал, випускаючи хмару диму. — Якщо ти ще дихаєш… будь розумнішим, ніж я тебе вчив.

Він знав: якщо допоможе загону, це буде кінцем його кар’єри, а можливо, і життя. Але дивитися, як найкращих людей згодовують системі заради політичних ігор, було вище його сил.

Варгас важко видихнув і підійшов до сейфа в кутку кабінету. Він дочекався, поки сигара догорить до середини. Його пальці впевнено набрали код. Клацання — і важка панель відійшла вбік. Всередині, серед нагородних знаків та старих документів, лежав непоказний прилад, схожий на стару рацію часів останньої громадянської війни. Технологія, яку сучасні алгоритми вважали «сміттям», просто не помічаючи в ефірі.

Варгас натиснув кнопку виклику. Три коротких, один довгий. Сигнал пішов у порожнечу міста, відбиваючись від висоток і гублячись у шумі мегаполісу.

Минуло довгих десять секунд. У динаміку було чути лише білий шум, схожий на шелест дощу. А потім крізь тріск прорізався голос — тихий, спотворений, але абсолютно впізнаваний.

— Старий?

— Живий, — беззвучно промовив Варгас, притиснувши рацію до чола.

— Ти сильно ризикуєш. Ми домовлялися — лише в крайньому випадку.

Варгас полегшено видихнув.

— Випадок крайній, — він прикрив очі. — Куратор лютує. Він не вірить звіту «Альфи». Хлопчисько вже копає, і він почне з тих, хто був вам найближчим.

На іншому кінці лінії зависла важка пауза.

— Значить, він усе-таки продався.

— Твоя голова для нього — найкращий вступний внесок. Послухай мене уважно: їдь із міста. Вони щось замислюють.

— Ти як ніхто інший знаєш, що я не здамся так просто. Йдучи із секторів, я розставив пару пасток, які відволікатимуть їх.

Варгас коротко усміхнувся.

— Ми вже у грі, старий. Рейн не поверне назад, ти його знаєш.

— Тоді бережіть себе, — Варгас стиснув рацію так, що побіліли кісточки пальців. — Я зроблю, що зможу тут. Удачі, синку.

— Дякую, генерале.

Зв’язок обірвався. Варгас вимкнув прилад і сховав його назад у сейф. Він відчував себе зрадником своєї компанії, але при цьому, — вперше за довгий час, — справжнім офіцером.