Розділ 3. Забагато Людей

Сторінка 21

Минуло три дні. Відповіді не було.

Саша перевіряв пошту щогодини. Заходив на сайт, перевіряв статус звернення. Там висіло: “Зареєстровано. Очікуйте на розгляд”.

Він чекав.

А тим часом у будинку все йшло своїм чергом. Макс ходив. Даня вмикав музику. Артем кричав у гарнітуру.

На четвертий день Саша не витримав. Він зателефонував у поліцію.

— Алло, я звертався зі скаргою на сусідів. Хотів би дізнатися, коли буде реакція.

Голос у трубці був байдужим:

— Ваше звернення зареєстроване. Термін розгляду — до 30 днів. Очікуйте.

— Тридцять днів? — перепитав Саша. — А що мені робити зараз? Вони ж не сплять усю ніч!

— Викличте наряд, якщо порушують тишу в нічний час. Але це якщо вони зараз шумлять. Вночі.

Саша подивився на годинник. Була 16:00.

— А якщо вони шумлять вдень?

— Вдень обмежень немає, — відповів голос. — До 22:00 можете нічого не робити.

Саша поклав слухавку.

Сторінка 22

Того ж вечора він зустрів Макса в ліфті.

Знову вдвох. Знову мовчки. Саша дивився в двері, Макс — у телефон.

Ліфт зупинився на 6-му. Саша вийшов. І раптом почув за спиною:

— Слухай.

Він обернувся. Макс тримав двері ліфта рукою.

— Ти стукав недавно шваброю в стелю?

Саша завмер.

— Ну… так. Музика була голосна.

Макс кивнув.

— Я зрозумів. Слухай, я іноді вмикаю музику, бо працюю з дому. Але якщо заважає — ти кажи. Ми домовимося.

Саша розгубився. Він не очікував, що Макс заговорить першим. І тим більше — так мирно.

— Добре, — сказав він. — Дякую.

Макс кивнув, відпустив двері, ліфт поїхав.

Саша зайшов у квартиру і довго стояв у коридорі.

Він тільки що поскаржився на Макса в поліцію. А Макс запропонував домовитися по-людськи.

Йому стало соромно.

Сторінка 23

Але сором пройшов за дві години.

Тому що о 10 вечора Макс згори ввімкнув музику. Не голосно, але чутно. Баси просочувалися крізь стелю.

Саша сидів за комп’ютером і слухав.

Бум-бум-бум.

Він згадав розмову в ліфті. “Ти кажи — ми домовимося”.

Він підвівся, підійшов до стелі. Постукав шваброю. Легко, майже ніжно.

Тук-тук.

Музика стихла на кілька секунд. А потім заграла знову. Так само, як і раніше.

Саша постояв, потім повернувся за стіл.

Він відкрив нотатки.

Макс — обіцяв домовитися. Не дотримав слова. 22:00 — музика.

Сторінка 24

Наступного дня Саша вирішив спробувати з Данею.

Він підготувався. Продумав, що скаже. Без агресії. По-людськи.

Він постукав у двері о 7 вечора, коли музики ще не було.

Даня відчинив. Тверезий, у чистих речах, без навушників. Звичайний хлопець.

— Привіт, — сказав Саша. — Я твій сусід зліва.

— А, привіт, — Даня всміхнувся. — Заходь?

— Та ні, я на хвилинку. Слухай, я розумію, ти любиш музику. Але вночі дуже гучно. Можна якось домовитися?

Даня зітхнув, потер потилицю.

— Слухай, братан, я розумію. Але в мене друзі приходять, ми тусуємося. Я не можу їм сказати: “сидіть тихо, як миші”. Це нереально.

— Але є ж межі, — сказав Саша. — Після 12 ночі можна тихіше?

Даня подумав.

— Спробую. Обіцяю, спробую. Але якщо прийдуть друзі — не гарантую.

Саша кивнув.

— Дякую. Спробуй.

Вони потисли руки. Саша пішов до себе.

Спробую, подумав він. Обіцяє. Як і Макс.

Сторінка 25

Того ж вечора Саша зустрів Артема на сходах.

Той сидів на підвіконні, курив у вікно. Побачив Сашу, кивнув.

— Здоров. Ти чого такий замучений?

Саша зупинився. І раптом сказав те, чого не планував:

— Не висипаюся. Ви вночі голосно граєте.

Артем завмер із цигаркою в руці. Потім затягнувся, видихнув дим у вікно.

— Та ну, блін. Вибач. Я не думав, що так чути.

— Чути, — сказав Саша. — Дуже добре чути. Особливо коли ти кричиш у гарнітуру.

Артем скривився.

— Та це я з друзями, ми завжди так граємо. Але якщо заважає — я можу в навушниках грати, щоб не кричати.

— Було б добре, — сказав Саша.

— Домовилися, — кивнув Артем. — Сорі, чувак, реально не знав.

Саша пішов додому з дивним відчуттям. Вони всі ніби нормальні, коли розмовляєш. Чому ж тоді вночі вони перетворюються на монстрів?

Сторінка 26

Уночі він зрозумів чому.

О 12 ночі Макс згори почав ходити. Важко, невгамовно. І зліва залунала музика — неголосно, але чутно. Даня, мабуть, сидів із друзями, бо чулися голоси, сміх. А знизу — тихо. Артем, здається, стримав слово. Не кричав.

Саша лежав і слухав.

Макс ходив. Даня сміявся. Артем мовчав.

Двоє з трьох не дотримали слова. Але ж вони обіцяли. Вони дивилися в очі й обіцяли.

Він устав, узяв телефон. Відкрив нотатки.

Макс — ходить. Обіцяв — не виконав.

Даня — музика. Обіцяв — не виконав.

Артем — тихо. Поки що.

Він подивився на екран. Потім дописав:

Слова нічого не варті. Тільки дії.

І ліг.

Але не заснув.

Сторінка 27

На ранок Саша отримав листа з поліції.

“Шановний Саша! Розглянувши ваше звернення… повідомляємо, що за вказаною адресою було здійснено виїзд дільничного офіцера… Фактів порушення тиші на момент перевірки не зафіксовано… У зв’язку з відсутністю складу правопорушення… відмовлено в порушенні справи…”

Саша перечитав тричі.

“На момент перевірки не зафіксовано”.

Звісно, не зафіксовано. Вони ж не приїжджають уночі. Вони приїжджають удень, коли все тихо.

Він закрив листа. Поклав телефон екраном униз.

І довго сидів, дивлячись в одну точку.

Сторінка 28

Увечері він знову зустрів Макса в ліфті.

Мовчали. Саша дивився в двері. Макс — у телефон.

На 6-му поверсі Саша вийшов. І зупинився.

— Макс, — сказав він, не обертаючись.

— А?

— Ти вчора вмикав музику після нашої розмови.

Пауза.

— Ну, вмикав. Але ж не голосно.

— Ми домовилися, що ти не будеш.

— Я сказав — кажи, якщо заважає. Ти сказав — заважає. Я зробив тихіше. Що не так?

Саша обернувся. Макс дивився на нього з-за дверей ліфта.

— Ти зробив тихіше, але все одно чути. Баси чути.

Макс знизав плечима.

— Слухай, я не можу жити в тиші. У мене робота така. Якщо не подобається — купуй квартиру з товстими стінами.

Двері ліфта зачинилися.

Саша стояв у порожньому коридорі й дивився на свої двері.

Він зайшов у квартиру, замкнувся на два оберти.

Відкрив нотатки.

Макс — ворог. Домовитися неможливо. Тільки сила.

Він довго дивився на це слово.

Сила.

Потім закрив нотатки й пішов на кухню — пити воду.

Сторінка 29

О 3 ночі він лежав і слухав.

Макс ходив.

Даня врубив музику.

Артем мовчав.

Саша дивився в стелю. Біла, рівна, без тріщин.

Він думав про те, що казав Макс: “Купуй квартиру з товстими стінами”.

Він думав про те, що казав Даня: “Я не можу їм сказати сидіти тихо”.

Він думав про те, що Артем хоч мовчав, але завтра, післязавтра — знову закричить.

Вони не зміняться. Вони не підуть. Вони залишаться тут — згори, зліва, знизу — назавжди.

Саша заплющив очі.

І раптом зрозумів одну просту річ.

У цьому будинку занадто багато людей.