Глава 10. Навчальний день
Глава 10. Навчальний день
Сонце тільки-но починало висвітлювати поле, коли Громов загасив недокурену сигару, підвівся й пішов до табору. Солдати ще спали — одні в наметах, інші в блиндажах, хтось умудрився заснути прямо в окопі, накрившись бушлатом.
Громов глибоко вдихнув, поставив руки на пояс і гримнув:
— Підйоооом, солдатики! На ноги!
У таборі підскочили, наче після вибуху. Хтось вивалився з намету, заплутавшись у спальнику, хтось шукав берці, хтось матюкався, хтось поспіхом застібав ремінь.
Першим вискочив Панда — кремезний широкоплечий боєць із круглим обличчям і вічною усмішкою.
— Товаришу командир, ми думали, що сьогодні вихідний! — протягнув він сонним, але веселим голосом.
— Вихідний буде після перемоги, — відрізав Громов. — Ставай у стрій.
За Пандою вибіг Веник — худющий, високий, весь час нервовий, але кмітливий. Солдати прозвали його так, бо він міг за п’ять хвилин навести порядок на будь-якій позиції.
— Товаришу командир, а можна хоч каву перед строєм? — пробурмотів він.
— Можна, — Громов кивнув. — Але після строю. І після того, як прокопаєш п’ять метрів траншеї.
Солдати зареготали.
Поруч став Опер — колишній поліцейський, серйозний, зібраний, з поглядом, який декого лякав більше, ніж автомат.
Поруч із ним — Турбо, дрібний, моторний пацан, який завжди говорив швидше, ніж думав.
І, звісно, Кавказ — вусатий, смуглявий, з густим акцентом і невгамовним характером.
— Ставай рівно, Кавказ, — сказав Громов, дивлячись на нього. — Або тебе знову на першу лінію відправити копати, поки ти не станеш нижчим за окоп?
— Командир, я і так низький, — гордо відповів Кавказ. — Якщо ще копать — люди думать будуть, що я кріт.
Стрій вибухнув сміхом.
⸻
СТРОЙ
Громов пройшовся перед солдатами, зупинився посередині й сказав:
— Слухайте уважно. Сьогодні працюємо по новій системі. Перша група — навчання. Друга група — укріплює другу лінію оборони. Завтра міняємось.
У шанси у нас мало, але якщо ми не будемо працювати — їх не буде взагалі.
— А БМП? — крикнув Панда.
— Зробимо для нього позицію сьогодні. Хочу, щоб машина стояла так, щоб її не видно, але щоб вона могла знищити будь-кого, хто сунеться.
— А КамАЗ? — запитав Веник.
— Сховаємо на другій лінії. Але це після обіду. Зрозуміло?
— Так точно!
Громов кивнув.
— Добре. Перша група — за мною! Друга — беріть лопати й до роботи.
⸻
НАВЧАННЯ. Польовий курс Громова
Перша група вибудувалась на полі. Громов підійшов до них із автоматом у руках.
— Сьогодні будемо вчитись стріляти, рухатися, працювати в окопах. Хочу, щоб ви знали: коли почнеться справжній наступ, у вас не буде часу думати. Тільки діяти.
Він подав знак:
— Панда, виходь!
Панда вийшов уперед.
— Ставай у положення для стрільби лежачи.
Панда ліг. Громов поправив йому руки:
— Тримай гвинтівку нижче. Ноги ширше. Дихання рівне. Стріляти будеш не так, як у тирі. Тут усе — життя чи смерть.
— Зрозуміло, командир, — пробубнів Панда.
— Тільки не засни там, — кинув Турбо і ухилився від легкого стусана.
Громов подав команду:
— Вогонь по мішені!
Панда вистрілив чергою. Кулі пішли занадто високо.
— Ти що, літаки збиваєш? — буркнув Опер.
Панда зареготав:
— Командир казав — думать не треба. Я от і не думав.
— Добре хоч дихаєш, — відповів Громов. — Наступний!
⸻
ТАКТИКА В ОКОПІ
Громов повів групу в окопи, які вони вчора викопали.
— Лягли! — скомандував він.
Солдати попадали в окопи, Панда мало не приземлився на Веника.
— Ти мене задавиш колись, слоняра! — заволав Веник.
— Я пухляш, але добрий, — радісно відповів Панда.
— Тиша! — Громов кинув у окоп… порожню гранату.
Солдати закричали і пригнулися.
— Ось що буде, якщо ви не будете думати, — сказав командир. — Перший, хто висунив голову — вже труп. Тут виживають ті, хто ховається швидше за всіх.
Він показав, як правильно рухатись у траншеях, як робити короткі перебіжки.
⸻
ІМІТАЦІЯ БОЮ
Громов відійшов на 20 метрів.
— А зараз — робота під обстрілом. Я буду кидати гранати. Ви — реагуєте. Після вибуху — вискакуєте, стріляєте по мішені і повертаєтесь у окоп.
Турбо нервово глянув на Кавказа:
— Ти ж знаєш, я панікую під вибухами…
— Не бійся, братик, — посміхнувся Кавказ. — Я якщо що, накрию тебе своїм тілом.
— Та ти мене задавиш! — Турбо відскочив.
Кавказ образився:
— Я спортивний!
Громов кинув світлошумову гранату.
БАХ!
Солдати вискочили, відкрили вогонь по мішенях, знову пірнули в окопи.
Опер вистрілив найточніше. Громов кивнув йому:
— Так тримати. Якщо війна почнеться — ти поведеш частину групи.
— Є! — коротко відповів Опер.
⸻
ПЕРЕРВА
Через годину солдати важко дихали, червоні, втомлені, але налаштовані.
Панда впав на землю:
— Командир, я більше не можу… Дайте хоч хвилину, а?
— Дам, — сказав Громов. — Але одне питання: ти хочеш вижити?
Панда витер піт:
— Якщо чесно — так.
— Тоді вставай.
Панда піднявся.
— Контраргументів не маю…
Солдати засміялися.
⸻
Громов зібрав групу:
— Слухайте, хлопці. Те, що ми робимо — це не просто тренування. Це шанс вам повернутися додому живими.
Ми не знаємо, коли настане день “ікс”. Але якщо він буде — ми повинні зустріти його так, щоб ворог пошкодував, що взагалі прийшов.
Вітер хитав траву. Солдати слухали мовчки.
— Ну що, готові далі? — спитав Громов.
— Готові, командир! — пролунало в один голос.
І тренування продовжилось — важке, жорстке, але таке, що рятує життя.
Поки перша група проходила інтенсивний курс виживання під командуванням Громова, друга група вже котрий годину була по пояс у землі. Земля тверда від морозу, але сонце потихеньку прогрівало поверхню. Десь крутилося круте поле, а десь, на горизонті, тихенько гули траси, де життя текло так, ніби війни й не існує.
Друга група. Будні копачів
Командував другою групою старший солдат Тягач — здоровило з плечима, ніби двері від бронетехніки.
— Так, мужики, — сказав він, обпершися на лопату. — Нам треба викопать оцю траншею метрів на двадцять. Потім — яма під КамАЗ. І ще сховище для боєкомплекту.
Тільки не кажіть, що хтось думав, ніби ми сюди на пікнік приїхали.
Борщ, рудий худючий хлопчина, витер піт із чола:
— Та я думав, хоч раз у житті на природі полежу… Ага. Мрія третій день у болоті валяється.
Шуруп, майстер на всі руки, копнув землю й сказав:
— Природа, хлопці, це прекрасно. Особливо коли нею закриваєшся від артилерії.
— Шуруп, ти як завжди, — буркнув Тягач. — Філософ.
Поруч копав Аватар — весь у татуюваннях, з незрозумілою зачіскою та вічними навушниками.
— Я взагалі думав, що в НГУ буде більше романтики, — проговорив він. — А виявилось, що романтика — це лопата…
— Та й то тупа, — вставив Борщ. — Кут зубів стерся.
— Та не скигліть! — крикнув хтось із групи. — Хто ж знав, що хлопці з першої лінії викопають удесятеро менше, ніж ми!
— Бо ті — спортсмени, а ми — інтелектуали! — відповів Шуруп. — Нам би в шахи грати, а не окопи рити!
— В шахи потім пограєш, — відмахнувся Тягач. — Копай.
І вони копали. Ритмічно, з матюками, з анекдотами, з жартами. І десь серед усього цього відчувалося, що ці хлопці вже стали командою — справжньою.
⸻
Приїзд Громова. Перевірка позицій
Близько полудня на позицію приїхав Громов. КамАЗ поволі підкотив до другої лінії, водій заглушив двигун. Командир виліз із кабіни, зняв рукавицю й оглянув роботи.
— Ну що, мужики, як тут? — спитав він.
Тягач вишкірився:
— Роби — не хочу, товаришу сержанте. Ми вже десять метрів траншеї викопали. Борщ трохи здох… але ще ворушиться.
Борщ підняв руку:
— Я живий.
— Поки що, — підколов Шуруп.
Громов підійшов ближче, глянув на траншею.
— Глибше треба. Якщо танк поїде — оця глибина вас не спасе.
— Зараз доробимо, — кивнув Тягач.
Командир підійшов до вирви, яку копали під КамАЗ.
— Яма під вантажівку… не погано. Але борти треба підсилити.
Шуруп! — крикнув він. — Ти ж у нас інженер?
— Ну… майже, — відповів той. — У дев’ятому класі виграв олімпіаду з трудового.
— То давай, генію, придумай, як зробити так, щоб машина не провалилась.
— Буде зроблено!
⸻
Гумор під час роботи
Поки Громов ходив між солдатами, вони працювали активніше. Але жарти не припинялись.
— Аватаре, ти як земля? — спитав Борщ.
— Краще за тебе, — відповів Аватар. — Я хоч не бурчу кожну хвилину.
— Я не бурчу! Я аналізую обстановку!
— Давай проаналізуй, коли ти вже копатимеш швидше, — кинув Шуруп і всі зареготали.
Кавказ, який перейшов із першої групи допомогти, подивився на них і сказав:
— Ви всі смішні. Якщо ворог прийде, буде не до жартів.
— А ти чого тут? — запитав Тягач.
— Командир прислав. Сказав, що ви копаєте повільніше, ніж він старіє.
Усі засміялись.
Громов підійшов і кивнув.
— Хлопці, ви молодці. Але часу мало. Робота важлива. Кожен метр окопу — це врятоване життя. І, можливо, не одне.
Солдати стихли. На мить стало серйозно.
— Продовжуємо! — командир плеснув у долоні. — Після обіду зробимо маскування. Поки — в землю.
⸻
Розмова Громова та Тягача
Коли солдати продовжили працювати, Громов відійшов трохи вбік. До нього підійшов Тягач.
— Товаришу сержанте… Це ж реальне бойове зведення, так?
Не тренування.
Громов важко видихнув:
— Якщо чесно… так. Командування готується до найгіршого.
Кажуть, ворог піде в наступ 24-го.
Тягач насупив брови:
— Думаєте… Київ?
— Думаю, вони підуть усюди, де тільки можуть. А ми — зустрінемо.
І тому кожна лопата тут — на вагу золота.
Тягач кивнув.
— Зрозумів.
Будемо копати так, ніби це наш дім.
— Це і є наш дім, — сказав Громов.
⸻
Повернення до першої групи
Громов перевірив ще кілька метрів позиції, глянув на годинник і свиснув:
— Все, друга група! Продовжуйте. Я до першої назад.
— Передайте їм, що ми вже майже викопали тунель до Китаю! — крикнув Борщ.
— І що там немає того, хто тебе витягне! — додав Шуруп.
Громов усміхнувся, сів у кабіну КамАЗу й поїхав назад на першу лінію, у думках перемотуючи план робіт, систему оборони і те, що до вторгнення залишилося всього дев’ять днів.
Минули п’ять днів.
П’ять днів виснажливої праці, навчань, ранкових підйомів із сирістю в легенях та вечорів із запахом диму, що впивався в одяг так само, як знання в голови новобранців.
За ці п’ять днів Громов встиг зробити майже неможливе:
— облаштовані дві повноцінні лінії оборони,
— солдати звикли один до одного,
— кожен знав, хто чим сильний, хто як стріляє, хто як копає,
— і навіть між жартами та наївною молодістю відчувалась одна річ:
команда народилась.
Ранок п’ятого дня
Громов вийшов із своєї палатки. Сонце тільки підіймалося, туман парував над землею, десь у полі кричали ворони. Він розтягнув спину, перевів подих — перший спокійний ранок за кілька днів.
Та тиша тривала недовго.
Телефон у кишені загудів різко, настирливо.
Громов глянув на екран — номер невідомий, але внутрішнє чуття підказало: не хороші новини.
Він натиснув зелену кнопку.
Голос почувся різкий, металевий, без жодної емоції:
— Сержант Громов?
— На зв’язку, — відповів він, відчувши, як усередині напружилися м’язи.
— Це полковник. Вимагаю, щоб ви сьогодні приїхали в штаб. Терміново.
— Є… буду через годину.
Гудки.
Все.
Без пояснень.
Громов повільно опустив телефон, зробив глибокий вдих.
Військовий інстинкт підказував: так просто його не викликають.
Перед від’їздом
Він підійшов до Кавказа, який саме різав хліб на імпровізованому столі з дощок.
— Кавказ, — сказав Громов, — я поїхав у штаб.
Ти тут за старшого по першій.
У другій — Тягач. Передай йому.
— Та зрозумів, сержанте, — відповів Кавказ, витираючи ножа. — Щось серйозне?
Громов похитав головою:
— Не знаю. Але щось точно назріває.
Кавказ кивнув без зайвих питань — так поводився справжній боєць.
Громов сів у свій пікап. Двигун загарчав, підхопився, і машина вирушила по ґрунтовій дорозі, що вела до штабу.
Прибуття до штабу
На території частини все було напружено, тривожно. Солдати бігали, техніка гуркотіла, офіцери носилися з папками. Атмосфера нагадувала вулик перед бурею.
До Громова підійшов молодий солдат:
— Сержанте, вас чекають. Ходімо.
Він провів його до штабного корпусу, де завжди пахло кавою, папером і нервами.
Полковник Кондрютенко сидів за столом, схилившись над картою. На обличчі — втома і залізо.
— Заходь, Громов. Сідай.
Сержант присів, відчуваючи внутрішній холод.
Полковник підняв очі:
— Слухай уважно.
Командування ухвалило рішення: будемо будувати третю лінію оборони.
Громов стиснув брови:
— Третю?.. Але ми ж тільки закінчили другу…
— На війні не буває “тільки”. — Полковник різко поставив руку на стіл. — Якщо росіяни справді полізуть, ліній має бути стільки, скільки потрібно.
Подумай, сержанте, 2014-й — це були квіточки. А зараз у них сили в рази більші.
Громов ковтнув.
Полковник продовжив:
— На кожну з трьох ліній ти виділяєш по 11 солдатів.
— Але… — Громов швидко порахував у голові. — Це тільки 33. У мене ж 50. Куди подінеш 17?
Полковник не моргнув:
— Для них у нас є новий об’єкт. Заброшена заправка на північ від вашої другої лінії. Там буде резерв. Там же — твій штаб.
Громов ледве помітно нахилив голову:
— Штаб?.. На заправці?..
— Там укриття, бетонні стіни, гараж. А найголовніше… — полковник зробив паузу, ніби смакуючи момент, — туди привезуть твій танк.
Громов підняв брови:
— Який танк?
— Т-72.
Контактна броня. Стан — ходовий.
Ти командуєш позицією — значить маєш мати чим зустрічати ворога.
Сержант на мить забув, як дихати.
— Товаришу полковнику… в мене ж немає екіпажу.
Полковник махнув рукою:
— Буде екіпаж. Буде пальне. Все буде. Не переживай.
Головне — виконуй.
Громов відчув, як серце гупнуло.
Все це вже не було схоже на “учення”.
Полковник глянув йому прямо в очі:
— Ситуація серйозна. Дуже.
Щось назріває, сержанте, щось велике.
І нам треба бути готовими прийняти удар.
Кілька секунд вони мовчали.
Тиша тиснула сильніше за слова.
— Питання є? — спитав полковник.
Громов втиснув голос у груди й відповів:
— Немає, товаришу полковнику.
— Тоді вільний. Іди працюй.
Сержант підвівся, віддав честь і вийшов з кабінету.
Двері тихо зачинились, а він лишився в коридорі, де пахло сирістю та порохом.
Внутрішній монолог
Він повільно вийшов надвір, дістав цигарку, запалив.
Дим різонув по горлу.
Третя лінія.
Резерв.
Танк.
Т-72.
Контакт.
Все це звучало вже не як тренування.
Не як підготовка.
А як переддень штурму.
Громов глянув на небо.
Темно-сіра хмара насувалась зі сходу.
— Ну що, — прошепотів він сам до себе, — схоже, починається.
Після хвилини тиші він рушив до своєї машини, відчинив дверцята, сів і стукнув кулаком по керму.
— Танк… сука… — прошепотів. — Їм тепер ще й це вчити… Третя лінія… А часу? Чотири днів?
Машина завелася з першого разу, і Громов поїхав до позицій. Дорога тягнулася через засніжені поля, сонце ледь пробивалося крізь туман, навколо стояла дивна, майже гнітюча тиша. Лише двигун урчав, ніби обурюючись новому тягару відповідальності.
⸻
Повернення до хлопців
Коли Громов заїхав на територію розташування, всі вже були на ногах — Панда розпалював буржуйку, Опер чистив автомат, Турбо з Веником сперечалися, хто сьогодні готує кашу. Кавказ ходив між наметами й перевіряв, чи всі прокинулися.
— Кавказ! — гукнув Громов.
Той розвернувся й підійшов швидкою впевненою ходою.
— Пане сержанте, що там? Видно по вам — новини такі собі.
— Таки «такі собі». Слухай уважно. Ти був за старшого, коли мене не було — тепер будеш ще важливіше. Є задача: командування виділяє нам третю лінію оборони.
Кавказ здивовано підняв брови.
— То нам і цих двох мало було?
— Видно, не мало… — Громов зітхнув. — Слухай далі. На кожну лінію по 11 бійців. Решта сімнадцять — у резерв. І не просто так… Нам дають заброшену заправку. Там буде наш штаб і база резерву.
— Ого… Непогано, — Кавказ підняв брови. — Хоч місце тепле буде.
Громов видихнув і сказав найголовніше:
— І ще… Нам виділили танк Т-72.
Кавказ мовчав секунду, потім вдарив себе по грудях долонею:
— Та ну! Серйозно? Танк? Наш?
— Наш, — підтвердив Громов і провів пальцями по носу. — З бронею Контакт. Стоїть у гаражі при заправці. Твоя задача зараз — зібрати всіх. Я звернуся до хлопців.
⸻
Збори бійців
Через кілька хвилин усі 50 солдатів стояли в строю. Обличчя суворі, уважні — усі відчули, що новини непрості.
Громов пройшовся перед строєм, руки за спиною, погляд жорсткий.
— Хлопці! Слухайте уважно — це важливо.
Командування ухвалило рішення — ми створюємо третю лінію оборони. З цього моменту працюємо ще серйозніше. На кожну лінію по одинадцять людей. Сімнадцять — резерв. І, головне…
Він зробив паузу. Усі затамували подих.
— Нам виділено танк Т-72.
— Шо, настоящий? — прошепотів десь Турбо.
— Та не іграшковий же, дурнику, — буркнув Панда.
У строю пройшов гул.
Громов підняв руку — тиша.
— Танк ми ховаємо на базу резерву — на заправку. Там облаштовуємо наш штаб. Ми відповідаємо за три лінії та техніку. Розумію, що складно. Але — це наша робота. Наша земля. Наш сектор.
Веник підняв руку:
— Пане сержанте, а хто буде екіпажем танка?
— Дам по двоє з резерву. Плюс я. Поки ви будете вчитися — я вас навчу хоч основам. Бо, здається, скоро це може знадобитися.
Панда:
— То ми виходить уже як окремий підрозділ?
— Майже, Пандо, майже… — Громов усміхнувся краєм губ.
Поглянув на своїх хлопців — молоді, різні, але вже майже рідні. І подумав:
«Я мушу зробити з вас стіну. І часу нема…»
⸻
Внутрішній стан Громова
Коли строю вже розійшлися по своїх секторах, Громов ще хвилину стояв сам. Він витягнув із кишені сигарету, покрутив у пальцях і знову глянув у сіре небо.
Десь у глибині душі він відчував важке, холодне передчуття. Наче хтось стояв за спиною й тихо шепотів: «Поспішай… Поспішай…»
Йому стало холодно.
Він стис зуби і нарешті проговорив уголос:
— Ну що, Громов… Тепер ти не просто вчитель. Ти — командир трьох ліній і танка… Впораєшся.
Він загасив сигарету, глибоко вдихнув і рушив до своєї групи.
Попереду чекали важкі дні.
А часу до війни залишалось лише чотири днів.
Заправка стояла самотньо на околиці поля — стара, облуплена, зі зірваною вивіскою та напіврозбитими вікнами. Колись тут стояли черги з машин, пахло кавою з автомата і гарячими хот-догами. Тепер — тиша, пил і холодний вітер, що гуляв крізь прохуджену покрівлю.
І саме тут мала народитися база резерву Громова.
⸻
Прибуття групи
Колона з КамАЗом, двома пікапами й БМП під’їхала до заправки ближче до обіду. З машини першим вийшов Кавказ, глянув навколо й промовив:
— Ну, пацани… Зустрічайте новий п’ятизірковий готель.
Панда одразу підхопив:
— Капец… Тут навіть таргани повмирали від скуки.
Веник сміючись додав:
— А я думав, що гірше, ніж наша палатка, уже нічого нема. Виявилося — є!
Хлопці засміялися, але сміх був коротким — усі розуміли, що тепер це їхній новий дім.
Громов вийшов з пікапа, поправив бронік і подивився на будівлю уважно, оцінюючи.
— Так, мужики. Не коментуємо — робимо. Тут буде наш штаб. Вон там — гараж для танка. Навколо треба окопи, бліндаж, місця для сну. Працюємо.
⸻
Зустріч із танком
За хвилину заправка здригнулася від реву двигуна — із-за пагорба виїжджав Т-72. Старий, але грізний. Броня в латках контактної вибухової системи, гармати злегка закопчена, але виглядала так, ніби чекає на свого часу.
— О-о-о… — протягнув Турбо, — дивіться, хто йде! Оце сила!
Панда перекинув автомат на плече та урочисто сказав:
— Знайомтесь, хлопці. Наш новий член сім’ї — Тарас Семидесят Другий.
— Чого Тарас? — хмикнув Опер.
— Бо він упертий, тяжкий і як дасть — то запам’ятаєш на все життя.
Усі зареготали.
Громов підійшов до машини, доторкнувся до холодної броні й сказав:
— Ну що, друг… Працювати будемо. Аби не підвів.
Механік із резерву, худий хлопець на прізвисько Тягач, висунувся з люка:
— Пане сержанте, він у нормальному стані. Масло свіже, двигун — як годинник. Тільки гусениці трохи розтягнуті, але поїде.
— Добре, давай його в гараж.
⸻
Загін танка до гаража
Гараж при заправці був тісний, старі металеві двері ледве рухалися. Хлопці розійшлися по боках і почали командувати:
— Ліво трохи!
— Стоп! Стоп!
— Попряміше давай!
Панда, розставивши руки, як диригент, кричав:
— Турбо, блін! Не махай руками, як вітряк, ти його тільки плутаєш!
— Я показую! — виправдовувався Турбо.
— Та ти показуєш, як кіт, що лапою золото ловить!
Хлопці реготали, танк повільно, ревучи, заходив у гараж. Нарешті гусениці торкнулися бетонної підлоги, і машина зупинилася.
Гараж наповнився запахом дизелю, металу і тепла.
— Є! — крикнув Кавказ. — Наш «звір» у будинку!
⸻
Облаштування бази
Робота почалася одразу.
Одні тягнули дошки, щоб зробити ліжка в старому складському приміщенні.
Інші чистили кімнату касира, де тепер мав бути штаб.
Панда з Опером копали траншею на випадок обстрілу.
Під час роботи вони не мовчали — жарти йшли безупину:
— Веник, ти лопату тримай нормально! — бурчав Панда.
— Та я тримаю!
— Та ти її тримаєш, як скрипку, блін. А ну, працюй!
— А шо, тут культури нема, чи шо?
Турбо тягнув мішки з піском і співав на весь майданчик:
— «Червона калина», але з таким фальшуванням, що навіть ворог би не витримав.
Кавказ махнув на нього рукою:
— Турбо, ти або співай тихіше, або я копатиму тобою!
Навіть Громов не витримав і посміхнувся.
⸻
Прибуття боєкомплекту
Під вечір зі сторони траси почули гучний гуркіт.
— КамАЗ іде! — крикнув Спрут із даху.
Усі вибігли на подвір’я. До їхньої бази підкотив величезний вантажний КамАЗ, навантажений ящиками по самий борт. Водій висунувся з кабіни:
— Хлопці, розгружайте. Тут гранати, РПГ, цинки з патронами, мінометні міни, аптечки і сухпайки.
Панда аж присвиснув:
— Та це ми тепер як маленька армія!
Громов підійшов, розписався за отримання і скомандував:
— Розвантажуємо все в склад. Гранати окремо, патрони окремо. Міномети — в дальній кімнаті. Акуратно, без дурниць. Нічого не кидати!
Поки носили ящики, Турбо знайшов ящик з РГД-5 і запитав:
— Пане сержанте, а давайте потім тренування з гранатами?
Панда гаркнув:
— Ти спочатку ложку з рота не кидай, коли їси, який з тебе гранатометальник?
Хлопці знову зареготали.
⸻
Вечір
Коли сонце вже сідало, заправка виглядала інакше:
— у гаражі стояв танк — грізний силует у темряві,
— штаб мав лампу, столи й карти,
— навколо з’явилися мішки з піском та укріплення,
— у казармі горіло світло.
Хтось розпалив буржуйку, запах диму пішов у небо.
Громов стояв посеред подвір’я і дивився на все це.
Панда підійшов, змахнув піт.
— Ну шо, пане сержанте… Краще?
Громов тихо сказав:
— Краще. Ми будуємо те, що нас захистить. Якщо прийде час.
— Та прийде… — хрипко сказав Кавказ. — Але ми будемо готові.
Громов глянув на них — на своїх хлопців, брудних, втомлених, але сильних духом — і відчув, що тут з’явився справжній підрозділ.
Фортеця, яку вони збудували власними руками.
Наступний ранок був холодний, тихий. Над заправкою повільно піднімався білий туман, вітер гув у дірках на старому даху, а танк у гаражі стояв нерухомо, наче велет, що ще спав, але вже чув кроки тих, хто мав ним керувати.
Громов вийшов першим, затягнув ремінь броніка й глибоко вдихнув.
Відчував метал, землю, дим — запахи війни, якої поки що не було… але яка насувалася.
Він оглянув територію, де вже ворушилися його хлопці.
Панда з Віролом тягли мішки з піском, Веник розчісував дрова під буржуйкою, Турбо щось крутив у руках — скоріше за все, знову гранату, від чого Опер уже закочував очі.
Громов голосно сказав:
— Підйом, братці! Сьогодні день важливий. Танк, міномет, стрільби. Працюємо по повній.
Почулося загальне бурчання, але всі швидко стали на ноги.
⸻
Екіпаж “Тараса Семидесят Другого”
У гаражі запах солярки висів у повітрі, мов туман.
Тягач стояв на броні й щось перевіряв у люку.
Громов зайшов та гукнув:
— Екіпаж танка — до мене!
Першими підійшли:
Оріх, Харків, Іван та ще один солдат із другої групи, худий, але моторний боєць на прізвисько Мураха.
— Отже, — почав Громов. — Ви четверо сьогодні — серце нашого танка.
Оріх — командир екіпажу.
Харків — навідник.
Іван — механ-водій.
Мураха — заряджаючий.
Харків поправив каску:
— Командир, а чого я навідник? Може, я краще буду командиром?
Кавказ пирснув:
— Ти командир? Ти за п’ять днів лопату два рази губив! Тобі танк довірити — це як мавпі гранату.
— Ну так у нас мавпа теж є, — показав Панда на Турбо, який саме проходив повз і спіткнувся об порожній ящик.
Усі зареготали.
Громов підняв руку, стишуючи шум:
— Все. Працюємо.
Він постукав по броні:
— Сьогодні ви маєте зрозуміти танк. Це не просто машина. Це живий звір.
Якщо його поважаєш — повезе.
Не поважаєш — закопає разом із тобою.
⸻
Навчання екіпажу
1. Тягач заводив двигун.
Танк загуркотів, як грім під землею, гараж аж затремтів.
2. Кавказ тренував командування:
— Завести!
— Лівий важіль!
— Гусениця праворуч!
— Стоп! Відставити!
3. Панда сидів на місці навідника, дивився в приціл:
— Нічого не видно!
— То ти шолом з очей прибер, — буркнув Кавказ.
4. Мураха тренувався заряджати макети снарядів, піт стікав по його щоках:
— Важкі, курва!
— А ти думав, ми тут картоплю з погреба тягаємо? — засміявся Громов.
Поступово екіпаж почав працювати злагоджено:
команди — чіткі, рухи — точні, помилки — менше.
Громов стояв поряд, задоволено кивнув.
— Хороша робота. До вечора повторимо заново.
⸻
Мінометний розрахунок
У цей час інша частина хлопців — Веник, Турбо, Опер і двоє з другої групи — розгортали міномет на подвір’ї.
Веник читав інструкцію, але очевидно нічого не розумів:
— Тут пише… е-е… «не ставити під кутом менше ніж…» блін, цифри затерті.
Турбо серйозно:
— Давай я кину міну — і побачимо, шо буде.
Опер аж побілів:
— Та ти здурів?! Ти вчора чайник підірвав, бо думав, що це акумулятор!
Громов прийшов і взяв ситуацію під контроль:
— Так, Турбо — до мін. Він їх не тримає взагалі.
— Чому? — здивувався той.
— Бо я хочу, шоб ми дожили до вечора.
Почалося навчання:
• правильна установка плити,
• виставлення кута,
• заряджання,
• імітація стрільби,
• зміна позиції,
• робота вдвох і втрьох.
Хлопці спочатку плуталися, сперечалися, потім, тільки коли Громов накричав, нарешті почали працювати нормально.
Опер, втираючи піт:
— Це важче, ніж я думав.
Веник посміхнувся:
— Але якщо зробимо правильно — москалі нас не зловлять на гарячому.
⸻
Обід і жарти
До обіду всі були виснажені, але задоволені.
Сіли їсти — хтось сухпай, хтось кашу зі старої кухні заправки.
Панда, з повним ротом:
— Пане сержанте, а якщо почнеться війна… ми реально її стримаємо?
Громов подивився на своїх хлопців.
Вони були втомлені, брудні, з мозолями на руках, але очі світилися впертістю.
— Стримаємо, — сказав він твердо. — Бо ми тут не просто копаємо.
Ми готуємось рятувати тих, кого любимо.
— Дружин? — уточнив Веник.
— Дітей.
— Батьків.
— І… один одного, — додав Кавказ.
Настала тиша.
Сильна, важлива.
Хлопці зрозуміли, що вони тепер — більше ніж група.
⸻
Вечір тренувань
До вечора вони повторили:
• роботу екіпажу танка,
• швидке перезаряджання,
• кидки гранат,
• стрільбу з автоматів,
• мінометні маневри,
• переміщення між трьома лініями.
Було видно — вони ростуть.
Стають солдатами.
Стають командою.
⸻
Захід сонця
Коли сонце сіло, Громов ходив між позиціями та дивився:
• танк стоїть у гаражі,
• міномет схований за бетонною тумбою,
• боєкомплект розкладений і підписаний,
• солдати готують вечерю,
• сміх, жарти, тепло.
І тільки в одному місці — у серці Громова — лежав важкий камінь передчуття.
До війни залишалося 3 днів.
Один день до війни
Громов прокинувся різко, ніби всередині гримнув короткий вибух. Протер очі, вдягнув бушлат і вийшов із маленької кімнати штабу, облаштованого у старій заправці. Повітря всередині було густе — пахло димом буржуйки, мастилом і вчорашньою кавою, яку хлопці заварювали «по-армійськи», прямо в металевій кружці.
Біля буржуйки вже сиділи його солдати — Панда, Турбо, Кавказ, Веник і Опер. Радіоприймач тихо тріщав, ловлячи хвилю з Києва. Хлопці мовчали, слухали, наче кожне слово могло вирішити, як виглядатиме їхнє завтра.
Громов підійшов ближче, поправив ремінь на плечі.
— Ну що там передають? — голос у нього був хриплий, але спокійний.
Панда підняв очі, трохи нервово потер долонею коліно.
— Кажуть… що сьогодні Путін може оголосити війну. Що війська вже на позиціях. Що завтра може початися повномасштабне вторгнення. Вантажівки по кордону рухаються цілу ніч…
Турбо перестав жувати сухар і додав:
— На Донбасі зранку вже прильоти. Наші передали по зв’язку: «Там таке починається, що ой-ой». Люди з прикордонних сіл виїжджають. Усі щось відчувають…
Веник зітхнув, почесав свій старий бушлат:
— По радіо кажуть: «Будьте готові». А до чого готові? До цього всього? До… — він замовк, не закінчивши.
Кавказ, який рідко говорив просто так, нарешті підняв голову:
— Якщо почнеться — то вже без пауз. Росіяни стягнули все, що могли. Це не залякування.
Опер нервово стукнув пальцями по столу:
— Та я, чесно, думав, що це все політика. А зараз слухаю — і вперше реально страшно…
Всі замовкли. За вікном по металевому даху легенько стукотів дощ. У буржуйці потріскували дрова.
Громов оглянув своїх хлопців. Хтось стискав зуби, хтось думав про сім’ю, хтось просто дивився в підлогу.
Він глибоко вдихнув і сказав твердо, без сумнівів:
— Все, досить слухати. Хлопці, радіо війну не виграє. Давайте ще трохи попрацюємо, довеземо все до ума. А тоді — на навчання. У нас ще день, і ми маємо використати його правильно.
Солдати перезирнулися — і, ніби відчувши на собі його впевненість, підвелися.
Панда загасив недопитий чай. Турбо поправив автомат. Кавказ мовчки взяв лопату.
І всі разом вийшли на двір.
⸻
Укриплення позицій
Надворі було сиро, туман тягнувся між деревами, заправка виглядала як бойовий форт часів безнадії. Але хлопці працювали швидко, злагоджено.
— Панда, копай глибше, ти ж у нас як міні-екскаватор, — підколов Турбо.
— А ти як міні-розумник, але чомусь більше балакаєш, ніж робиш, — парирував Панда, і хлопці засміялися.
Кавказ встановлював мішки з піском:
— Піднімай вище! Якщо махновці прийдуть — хоч захист буде.
Опер і Веник таскали ящики з боєкомплектом.
— Ти акуратніше, дурнику! Там гранати! — кричав Опер.
— Та знаю я! — відповів Веник, але коли ящик хруснув у нього в руках, він швиденько поставив його на землю. — Опа. Це погано?
— Це ти погано, — пробурмотів Опер, але з посмішкою.
Громов ходив поміж ними, як старший брат, який дивиться, щоб усі не перетворили позицію на хаос.
— Хлопці! Мішки щільніше! Турбо, не ховайся за Панду — він тобі не бронетранспортер.
Солдати працювали, жартували, але всередині кожного вже сидів холодок. Вони знали — сьогодні може бути останній мирний день.
⸻
Навчання через 4 години
Після роботи Громов зібрав резерв у великому гаражі, де колись заправляли вантажівки, а тепер валялися мішки з піском і медичні набори.
Він став перед хлопцями, тримаючи в руках мінометну міну.
— Слухаємо уважно — це врятує вам життя.
1. Міномети
Громов показував, як правильно заряджати, як тримати дистанцію, як не опікати руки після пострілу.
— Якщо комусь здається, що це просто — той і є перший, хто може накосячити. Міномет не пробачає помилок.
Панда підняв руку:
— А якщо міну заклинить?
— Тоді, Панда, ти лягаєш, молишся і чекаєш, поки я тебе врятую. Але краще вже не заклинюй, ага?
Усі засміялися, навіть ті, хто боявся.
⸻
2. Перев’язування ран
Громов дістав манекен із силіконовими «ранами».
— Перше — тиск. Друге — зупинка крові. Третє — іммобілізація. І четверте — не панікувати. Паніка вбиває швидше за кулі.
Веник спробував накласти турнікет, але зробив це криво.
— Веник, ти що, кота душиш? — Турбо аж упав від сміху.
— Заткнись, я вчуся!
Громов поправив:
— Дивись. Ось так. Просто, чітко. Не рви, не крути, як пропелер. Врятуєш комусь життя — і тоді зрозумієш, навіщо це все.
⸻
3. Дії в екстрених ситуаціях
Громов пояснював, як вести себе при артобстрілі, що робити при прильоті в будівлю, як евакуйовувати поранених.
— І пам’ятайте: ніхто не герой-одинак. Ви — група. Виживете разом або загинете по одному.
⸻
Заняття тривали кілька годин. Хлопці втомилися, але ніхто не скаржився. У кожного в очах було одне й те саме — розуміння, що знання, які вони отримують зараз, можуть знадобитися вже завтра.
Коли нарешті закінчили, Громов глянув на всіх.
— Хлопці… завтра може все змінитися. Але ми будемо готові. Ми зустрінемо війну не в паніці, а з холодною головою.
І всі мовчки кивнули.
Бо вони вже знали — війна прийде.
Але вони зустрінуть її разом.
Вечір перед війною
Над заправкою повільно опускалась темрява. Холод тягнувся зі сходу, і навіть буржуйка, яка ревіла в центрі гаража, не могла повністю зігріти приміщення. Хлопці сиділи тісним колом: Панда, Турбо, Опер, Веник, Кавказ та ще кілька бійців із резерву. Кожен тримав у руках кружку гарячого чаю, і тільки потріскування дров та тихий свист вітру крізь щілини порушували тишу.
Радіо стояло на дерев’яному ящику, антену підперли шоломом, щоб якось ловило хвилю. І в якийсь момент диктор раптово перейшов на тривожний, майже офіційний тон:
«…Президент Російської Федерації Володимир Путін заявив про початок спеціальної військової операції…
Причина — захист російськомовного населення Донбасу, яке нібито страждає від дій українських націоналістів…
Росія не може залишити своїх і буде боротися за визволення…»
Усі, хто сидів біля буржуйки, закам’яніли. Наче в приміщенні зник кисень.
Панда повільно підняв голову:
— Це… що, серйозно? Він реально сказав це?
Турбо нервово потер губи:
— «Спецоперація»… Чуєте? Так вони Крим брали…
Він глянув на Громова:
— Командире, це вже точно війна?
Опер глухо вдарив кулаком по коліну:
— Та яка спецоперація? Це вторгнення! Вони ж не зупиняться тільки на Донбасі…
Веник, який завжди боявся новин, напівпошепки мовив:
— Може… ну, може це тільки там? Лише лінія фронту? Донбас? Ну вони ж на Київ, Харків чи Одесу не підуть… правда? Це ж божевілля…
Панда кивнув зі страхом:
— Та, мабуть, тільки Донбас. На що їм Харків? Нащо їм такий великий наступ?
Кавказ, який досі мовчав, сказав тихо, але твердо:
— Братці… Росія ніколи не робить маленьких кроків. Якщо почали — значить будуть лізти, поки не дадуть по зубах.
Тиша повисла над усіма.
Вітер за вікном ніби завив гучніше.
Усі погляди звернулися до Громова.
Командир сидів, дивлячись у полум’я, очі в нього були темні, важкі від думок.
Панда запитав:
— Так що, командире? Вони ж не попруть далі Донбасу… правда?
Громов повільно зітхнув:
— Хлопці… я не знаю. Ніхто з нас не знає. Але те, що я чув сьогодні — воно не схоже на обмежену операцію. Вони вже казали так у Грузії, у Криму… і кожного разу заходили далі, ніж обіцяли.
Турбо стискав кружку так сильно, що пальці побіліли:
— Так це виходить… завтра може початися пекло по всій країні?
Веник трусив ногами, ніби намагався зігрітись:
— Мені чомусь… блін… реально страшно. Я думав, буде напруга, обстріли, але не… не оце. Не така херня, що аж у столиці…
Опер, дивлячись у вогонь, ледве вимовив:
— Не віриться…
В 2022-му?
Повномасштабна війна?
Проти України?
Проти нас?..
Кавказ додав:
— Ніхто не хоче вірити. Але готуватися треба.
Усі замовкли.
Радіо продовжувало говорити, сипало пафосними російськими фразами, брехнею про «геноцид на Донбасі», про «нацистів у Києві», про «визволення».
У хлопців по спинах пробіг холодок.
Ніби ці слова були не голосом диктора, а попередженням.
Панда зі здивуванням промовив:
— То, значить… це вже все? Це і є початок?
Громов підвівся, поправив бронік, глянув на кожного з бійців.
— Хлопці. Ми нічого не змінимо тим, що будемо сидіти й трястися. Що буде — те буде. Але ми зустрінемо це не в паніці, а готові. Завтра може бути важкий день. І сьогодні — наша остання ніч без війни.
Турбо тихо облизав пересохлі губи:
— І вам не страшно, командире?
Громов подивився прямо в очі:
— Страшно всім. Я такий самий чоловік, як і ви. Страх — це нормально. Але важливо одне — щоб він не паралізував. Щоб ми не бігли, а діяли. Щоб підтримували один одного.
Опер кивнув, зібравшись:
— Разом — то і смерть не така страшна.
Веник додав:
— Головне, щоб нас не застали зненацька.
Панда, намагаючись усміхнутись:
— Ну… будемо сподіватися, що раптом пронесе.
Кавказ похитав головою:
— Якщо й пронесе — то дуже близько.
⸻
Вони сиділи так до пізньої ночі:
гріли руки над буржуйкою,
слухали радіо,
прокручували в голові можливі сценарії,
стараючись приховати страх, який вони відчували кожною клітиною.
Кожен уже знав: завтра світ прокинеться іншим.
Але ніхто не хотів у це вірити.