Політ сліпого птаха

Голос Головного Архітектора, що розривав динаміки загальноміською тривогою, подарував їм рівно одну секунду. Для Слідчого КДБ, чий мозок був наполовину замінений кібернетичними імплантами, ця мілісекунда відволікання на протокол “Омега” стала фатальною. Але не для людей, які виросли в хаосі і звикли діяти на інстинктах.

Соломія не стала чекати. Її рука, що стискала важкий гайковий ключ — єдину зброю, яку вони мали, — злетіла вгору. Дівчина вклала в цей кидок усю свою ненависть до Режиму, всю лють за зруйноване життя і біль за те, що вони зробили з Оксаною.

Шматок литої сталі зі свистом розрізав повітря і з моторошним хрускотом врізався прямо в срібну напівмаску Слідчого, туди, де світився червоний візор.

Слідчий похитнувся. Плазмовий пістолет у його руці смикнувся, випустивши сліпучий згусток енергії в стелю ангара, обсипавши їх дощем з розплавленого пластику та іскор.

Цього було достатньо. Тарас, ревучи, мов поранений ведмідь, кинувся вперед. Він з розмаху вгатив своїм масивним плечем у груди гебіста, збиваючи його з ніг. Вони вдвох покотилися по ідеально чистій підлозі гаража. Тарас перехопив руку Слідчого зі зброєю і з хрускотом викрутив її. Плазмовий пістолет відлетів кудись під шасі сусіднього фургона.

— Максе! В машину! Живо! — закричав інженер, притискаючи коліном горло Слідчого, який намагався дістати щось із-за пазухи свого шкіряного плаща.

Макс стояв, дивлячись на розбиті залишки ультрабука Оксани, що валялися на бетоні. Його мозок відмовлявся приймати реальність. Вона жива. Вона втекла. Але вона сама, десь у темних трубах під цим жахливим містом, без зв’язку, без захисту, в той час як КДБ починає тотальну зачистку.

— Максе, бляха-муха, рухайся!!! — Соломія схопила його за комір куртки і з силою штовхнула до чорного, лакованого боку службового ВАЗ-2107М.

Вона рвонула ручку задніх дверцят і буквально заштовхнула хлопця в салон, пропахлий дорогою шкірою та озоном. Тарас, побачивши, що підлітки в машині, з усієї сили вдарив Слідчого кулаком у залишки розбитого візора. Гебіст обм’як. Інженер миттю зірвався на ноги, підлетів до водійських дверцят і впав у глибоке шкіряне крісло.

Салон “Жигулів” елітної модифікації нагадував кабіну зорельота, яку з якоїсь причини оббили радянським пластиком “під дерево”. На панелі приладів блимали десятки червоних індикаторів, а замість замка запалювання світився сканер ДНК.

— Тільки не кажи, що нам потрібен його палець, — прохрипіла Соломія з заднього сидіння. За межами ангара почулося виття сирен. “Гончаки” вже збігалися до шлюзу.

— Я збирав такі корита. Вони всі зроблені з одного лайна! — Тарас навіть не став дивитися на сканер. Він нахилився, схопив пластиковий кожух рульової колонки і з диким тріском вирвав його з кріплень.

Назовні вивалився товстий жмут дротів, що світилися оптоволокном. Тарас безпомилково вихопив два товстих кабелі — синій і жовтий. Він перекусив їх зубами, сплюнув шматки ізоляції і різко скрутив оголені мідні жили разом.

Салон машини наповнився низькочастотним, утробним гудінням. Реактор холодного синтезу в багажнику прокинувся. Чотири масивні магнітні котушки під крилами машини завили, наповнюючи простір статичною електрикою.

Чорний ВАЗ-2107М здригнувся і плавно відірвався від підлоги на півметра.

— Пристебніться! Або просто моліться! — гаркнув Тарас. Він вхопився за кермо і до упору втиснув педаль тяги.

“Летюча Цеглина” не поїхала — вона вистрілила. Дві тонни броньованого металу з вереском магнітних завихрень рвонули з місця. Машина пронеслася ангаром, збивши дзеркалом якогось технічного дрона, і на повній швидкості врізалася в масивні ролетні ворота виїзду. Броньовані жалюзі вибухнули назовні, розлітаючись шматками металу. “Жигулі” вирвалися з підземель Сектору ТР і злетіли в нічне небо Сум.

Макса втиснуло в сидіння. Він подивився у вікно, і перед ним розгорнулася моторошна панорама тоталітарного майбутнього. Місто виглядало як ідеально спроєктована в’язниця. Внизу простягалися монолітні квартали бетонних багатоповерхівок. Вулиці освітлювалися криваво-червоними ліхтарями. Над дахами, розрізаючи гірчично-жовтий смог, височіли гігантські голограми Вождя. А далеко на горизонті, там, де небо мало б переходити в зірки, ледь помітно мерехтіла гігантська гексагональна сітка Купола.

— Тримайтеся! У нас хвіст! — крикнув Тарас, різко вивертаючи кермо.

Машина накренилася на дев’яносто градусів, пролітаючи у вузьку ущелину між двома адміністративними хмарочосами. Макс подивився в заднє скло.

За ними, залишаючи в смогу сині інверсійні сліди, мчали три бойові глісери “Гончаків”. Вони були набагато маневреніші за квадратний службовий ВАЗ.

Пролунав тріск. Салон машини освітився сліпучим спалахом, і машину сильно труснуло. — Вони відкрили вогонь! — закричала Соломія.

Плазмовий розряд влучив у задній бампер. Свинцевий захист витримав, але в салоні запахло паленою фарбою.

— Не на того напали, щенята! Вони думають, що аеродинаміка цегли — це мінус. Але цегла падає швидше! — Тарас різко вимкнув живлення задніх магнітних котушок.

Ніс “Жигулів” задерся вгору, а важкий зад провалився вниз. Машина ввійшла в некероване, прямовисне падіння, каменем летячи прямо на дахи житлового кварталу. Один із глісерів, не очікуючи такого маневру, пронісся прямо над ними і врізався в рекламну голограму Міськкому, розсипавшись снопом іскор.

— Тримайтеся!!! — заревів інженер. Він вручну замкнув дроти, подаючи максимальний струм на всі котушки одночасно.

Перевантаження було таким, що в Макса потемніло в очах. Машина застогнала всіма зварними швами, зависла за метр від даху і, відштовхнувшись потужним імпульсом, рвонула вбік. Два інші глісери продовжили погоню.

— Сектор центру повністю перекрито. Вони женуть нас до площі Незалежності! — Соломія дивилася на екран комунікатора, підключеного до бортової мережі.

— Дай мені сліпу зону! — крикнув Тарас.

— Хіммістечко! Старий Сумпромхім. Там такий хімічний туман, що він розсіює будь-які лазери. Для радарів КДБ це біла пляма!

— Прийнято! Пірнаємо!

Через кілька хвилин міський пейзаж змінився. Почалася зона відчуження. Величезні, іржаві конструкції височіли, наче скелети мертвих титанів. Гігантські труби випльовували в небо густі клуби брудно-зеленого диму. Повітря тут було кислотним. Навіть крізь фільтри автомобіля Макс відчув, як у горлі починає дерти.

Тарас скерував машину прямо в самісіньке серце найгустішої зеленої хмари. Видимість впала до нуля. Він пілотував на інстинктах. Позаду почувся вибух — один із глісерів влетів у опору старого цеху.

Раптом з туману перед ними виринула гігантська градірня — конусоподібна охолоджувальна вежа. — Тримайтеся! — Тарас кинув машину в круте піке, направляючи її прямо у вузький пролом у бетонній стіні.

“Жигулі” влетіли всередину. Тарас ударив по гальмах. Машина завила, її занесло. Вона вдарилася бампером об стіну вежі, розвернулася і з глухим гуркотом впала на бетонне дно, вкрите шаром сухого, радіоактивного пилу. Магнітні котушки здригнулися востаннє і згасли.

Настала абсолютна, дзвінка тиша.

Вони сиділи в темряві салону. Живі. Відірвалися.

Макс сидів на задньому сидінні, дивлячись перед собою порожнім поглядом. Адреналін вивітрився, залишивши в’язку порожнечу. Вона десь там. Сама. Без зброї.

— Ми маємо її знайти, — тихо, але твердо сказав Макс. Він підняв очі на Тараса. — Ми не залишимо Оксану в цьому місті. Я не повернуся додому без неї.

Тарас важко зітхнув, витираючи піт з чола. — Максе… ти бачив, що коїться на вулицях. Гебня перевернула кожен камінь. Вона втекла в нульовому секторі. Від насосної станції йдуть десятки кілометрів підземних комунікацій. Як ми знайдемо одну людину в цих щурячих лабіринтах?

— Я знаю архітектуру старих заводів, — раптом подала голос Соломія. Вона відчинила дверцята машини, впускаючи в салон сморід сірки і пилу, і вийшла назовні. Світло від вуличного смогу ледь пробивалося крізь отвір нагорі градірні. — Якщо Оксана пірнула у вентиляцію біля насосної станції, єдиний шлях, який не перекритий датчиками КДБ — це магістральні стоки. І всі вони зливаються сюди. У Хіммістечко. Це єдина сліпа зона, куди вона могла йти.

Макс вискочив з машини слідом за нею. — Ти хочеш сказати, що вона десь поруч?!

— Я хочу сказати, що це її єдиний логічний маршрут для виживання, — Соломія увімкнула ліхтарик і почала обстежувати стіни градірні. — Тут мають бути виходи дренажних труб.

Тарас теж вибрався з понівеченого авто, стискаючи свій вірний гайковий ключ. Вони втрьох почали обережно обходити кругле, завалене сміттям дно градірні. Кроки лунко відбивалися від бетонних стін.

Раптом з темряви, де зяяла величезна, іржава труба старого водостоку, почувся звук. Це був брязкіт каменю, що покотився по металу.

Тарас миттєво підняв ключ, закриваючи собою підлітків. Соломія навела туди промінь ліхтарика. У глибині труби щось заворушилося. Звук був схожий на важке, переривчасте дихання і човгання.

— Хто там?! — гаркнув Тарас. — Виходь, інакше я цю трубу на вузол зав’яжу!

З темряви водостоку показалася рука. Брудна, з обдертими до крові кісточками пальців. Рука вчепилася в край іржавого металу. Потім з’явилася макушка, вкрита сірим пилом і павутинням.

У світлі ліхтарика постала фігура. Її куртка була розірвана на плечі. Обличчя було чорним від мазуту, на щоці виднівся синець, але очі — ці вперті, трохи божевільні очі сисадміна, який щойно пережив кінець світу — сяяли так само яскраво.

— Опустіть зброю, інженере, — прохрипіла Оксана, перевалюючись через край труби і падаючи на коліна прямо в токсичний пил. Вона закашлялася, випльовуючи пісок. — Інакше… кха-кха… інакше я напишу скрипт, який видалить усі ваші креслення.

— Оксана!!! — Макс зірвався з місця і кинувся до неї. Він упав на коліна поруч і міцно, до хрусту в ребрах, обійняв її. Йому було абсолютно байдуже, що вона смердить щурами і болотом. Вона була тут. Жива і з теплою кров’ю.

Тарас опустив гайковий ключ, і по його брудному обличчю розпливлася така широка посмішка, що здавалося, вона може освітити градірню краще за ліхтарик. — Ах ти ж зараза дрібна! — він підійшов і поплескав її по спині своєю величезною долонею. — Ми думали, тебе там на запчастини розібрали! Як ти взагалі доповзла сюди?!

Оксана слабко відсторонилася від Макса, спираючись спиною на трубу. Вона важко дихала. — Паркур… — вичавила вона з себе криву посмішку. — Багато паркуру по щурячому лайну. Я розбила свій ноут. У мене було секунд десять, щоб пірнути у вентиляцію, поки ці кіборги не винесли двері. Потім я просто повзла по трубах, орієнтуючись на сморід хімікатів. Знала, що сюди вони не сунуться.

Соломія мовчки підійшла і простягнула їй флягу з водою, яку вона встигла прихопити з машини. Оксана з вдячністю кивнула і зробила кілька жадібних ковтків.

— Ти втратила обладнання, — констатувала Соломія. Це звучало не як докір, а як оцінка ресурсів. — Слідчий сказав нам. Твого комп’ютера більше немає.

Оксана витерла рот брудним рукавом. Її обличчя стало серйозним. — Так. Заліза немає. Але все, що було на жорсткому диску, всі логі, всі архітектурні схеми їхнього Купола і Хроно-Ядра — усе залишилося тут, — вона постукала себе пальцем по скроні. — І нам терміново треба звідси забиратися.

Вона спробувала підвестися, Макс допоміг їй встати. — Коли я повзла колектором, я перехопила розмову технічного дрона, який прочищав стоки. Гебня перейшла на протокол “Омега”. Архітектор у паніці. Він готується до інверсії Купола.

— Ми чули це повідомлення по гучномовцях, — сказав Тарас. — Що за інверсія?

— Він збирається перенести цей свій електромагнітний концтабір у наш 2024 рік. Накрити ним Суми в минулому. Якщо він це зробить, ми ніколи не повернемося додому. Або повернемося прямо в лапи молодого КДБ.

— Як ми це зупинимо без твого комп’ютера? — Макс нервово подивився на розбиті “Жигулі”.

— Це не єдина проблема, Максе, — Оксана вказала тремтячим пальцем на чорний ВАЗ-2107М. — Ця машина. Ви викрали службове авто Слідчого вищого рангу. У їхніх котушках впаяні апаратні квантові мітки. Їх неможливо вимкнути чи заглушити. Хіммістечко засліпило глісери, але Головний Архітектор знає ваші точні координати. Він просто чекав, поки ви зупинитеся.

Усі троє перевели погляд на машину, потім на Оксану. Усвідомлення вдарило блискавкою.

— Він не посилатиме сюди піхоту, — голос Оксани зірвався на шепіт. — Він надіслав бомбардувальники.

І в цей самий момент, десь високо в небі, над круглим отвором градірні, почувся низький, вібруючий гул важких антигравітаційних двигунів. “Стерв’ятники” КДБ прибули на позицію.

— У трубу! Всі назад у колектор! ЖИВО! — заревів Тарас, хапаючи Оксану і Макса і буквально закидаючи їх в іржавий зів водостоку, звідки щойно вилізла дівчина.

Вони ледь встигли пірнути в бетонну кишку, як небо над градірнею розірвалося сліпучо-білим вогнем.